Віта виросла і приїхала до батька, про якого нещодавно дізналася. Але на її шляху стала його дружина

Оксана подивилась у вічко.

– Вам кого? — спитала вона.

— Василя Іванович можна? – радісно кричала за дверима дівчина. – Я Віта.

Оксана відчинила двері.

– Василя Івановича немає, – відповіла вона.

– А ви Оксана? Дружина Василя?

– Так, – відповіла Оксана.

– Дуже приємно. А я його дочка. Батько розповідав про вас. Ви вибачте, Оксана, що ось так одразу повідомляю про це. Це тому, що я теж хвилююся.

– Теж? — здивовано перепитала Оксана. – А хто ще хвилюється?

– Ви, – відповіла Віта.

– З якого дива? – запитала Оксана.

— Ну, як же, — зловтішно відповіла Віта. – Все-таки дружина. А тут така новина. У вашого чоловіка є доросла дочка. До речі, я сама про нього нещодавно дізналася. Думала, що його нема. Виявилось, що є. Мама рік тому розповіла. Дала його телефон. І останнім часом ми з ним багато спілкувалися.

— Не знаходжу в цьому нічого дивовижного, — сказала Оксана.

Віта з подивом подивилася на Оксану.

— А ви справді його дружина? – запитала Віта.

– Дружина.

— У такому разі вам, мабуть, прикро. Я права?

— Ні.

– Дивно, – задумливо промовила Віта.

— І дивного в цьому немає нічого, — відповіла Оксана. — І якщо у вас все, пропоную закінчити розмову.

— Що означає «закінчити розмову»? Ми ще й не поговорили до пуття. Мені багато потрібно вам сказати.

— Кажіть, я вас слухаю.

— Може, впустите мене у квартиру?

– Ні, Віта. Я вас не знаю і тому не можу впустити у квартиру. Говоріть тут, що хотіли. У мене мало часу.

— Ну, тут, то тут, — сказала Віта

– Слухаю вас.

— Ви не здивовані, не скривджені. З цього я роблю лише один висновок.

– Який висновок, дівчинко? — недбало поблажливо спитала Оксана.

Інтонація, з якою було поставлено питання, здалася Віті неприємною. Вона нікому і ніколи не дозволяла так із собою вести.

— Не смійте так розмовляти зі мною! – запитала вона. – Мені вже 20 років! І я хочу бачити батька. Хочу нарешті познайомитися з ним. Наживо!

— А я повторюю, що вашого батька тут немає, — спокійно відповіла Оксана.

— А де він? Дивно. Але…

Віта не встигла договорити, Оксана зачинила двері.

– І це все? – обурено закричала Віта і рішуче натиснула кнопку дзвінка. — Ні. Так просто я звідси не піду. Я не для того посварилася з матір’ю і приїхала сюди, щоб ось так закінчити все. І ви не завадите мені побачитися з батьком. Чуєте, Оксано? Негайно відчиніть двері. Я наполягаю. Ви мене погано знаєте. Я звідси не піду, доки не зустрінуся з батьком. Може, ви зробили з ним щось і тому не бажаєте мене пускати. Відкрийте зараз, або я викликаю поліцію.

«Тільки поліції мені не вистачало, — подумала Оксана. — Навіщо я взагалі відкривала їй».

– Відкрийте! – кричала Віта. — Мені потрібно поставити вам лише кілька запитань.

«Гаразд,— подумала Оксана,— наполегливістю вона вся в батька. Доведеться відкрити. І вислухати її запитання».

– Що ще? — спитала Оксана, відчинивши двері. — запитуйте. Тільки швидко.

— Батько, мабуть, часто розповідав вам про мене? – запитала Віта. – Ну звичайно! Навіщо питати. І так все зрозуміло. Тож ви й не здивовані.

– Що розповідав? – не зрозуміла Оксана.

— Ну, що в нього в іншому місті є дочка, що незабаром приїде в гості. Розповідав? Так ось, дочка – це я. І я приїхала.

– Ні, Віта, про вас він мені нічого не розповідав.

– Ви впевнені? А чому тоді не здивовані?

— Не здивована, бо… тут інше. До вас це не стосується, а… Подробиці вам необов’язково знати.

– Ви розгублені, Оксана! — радісно вигукнула Віта.

– Я не розгублена. Просто… Це справді не має до вас жодного стосунку.

«Не буду ж я розповідати їй, — подумала Оксана, — що вигнала чоловіка, бо застала його з іншого? Зрештою, це її справа».

— А, на мою думку, ви хитруєте, — наполягала Віта. — Розумію. Бажаєте зберегти обличчя. Мовляв, ви така вся витримана. І вас нічим не здивувати. Так?

— Ні.

— Я ж відчуваю. Батько не міг не розповідати вам про мене. Він мене любить. І всі ці роки він надсилав нам гроші. Тільки мама мені про це нічого не говорила. А останній рік ми з ним спілкувалися телефоном чи не щодня. І ви не могли цього не знати.

«Вона мене дістала, — подумала Оксана, — не вгамується, доки не почує, чого хоче. Гаразд”.

– Так! — впевнено відповіла Оксана. — Ось зараз ви сказали, і я згадала. Адже ви та сама Віта? Його улюблена дочка? Яка з іншого міста?

– Ну так. Це я.

– Все правильно. Чоловік, справді, останнім часом багато казав мені про вас. Вибачте, що не одразу згадала.

– Ну ось! А говорите, що батько нічого вам не казав. Навіщо ж ви марно на нього наговорюєте? А? Доросла жінка! Вам має бути соромно. Зізнайтеся, ви навмисне так говорили, щоб налаштувати мене проти батька?

«Доведеться зізнатися в тому, чого не було, — подумала Оксана, — тому що вона все одно не відчепиться, доки не отримає свого».

— Зізнаюся, — сказала Оксана. – Було таке. Хотіла налаштувати. А як ви здогадалися?

— Це тому, що я людей бачу наскрізь.

– Рада за вас. Це все?

– Ні не все. Адже я й до столиці тому приїхала. Щоб навчатись. На психолога. Відчуваю покликання.

— А в вашому місті на психолога вже не вчать?

— Та ні чому. Навчають, звичайно. Але вдома у мене стосунки складні з мамою. А батько мене кликав до себе. От я й вирішила, що краще, ніж з матір’ю щодня лаятись, поїду вчитися до столиці. Поживу з ним та з його дружиною. Все ж краще, ніж із мамою. Логічно?

«Я думала, що такими тільки чоловіки бувають, – подумала Оксана. — Помилялася. Жінки також».

— Логічно, — відповіла Оксана.

— Тим більше, що ви удвох у чотирикімнатній квартирі живете. І дітей у вас нема. Тож місця всім вистачить. Ви мене розумієте?

— Розумію.

— Добре, що ви розумієте мене. А скажіть, Оксана, що вам про мене тато розповідав?

– Та багато всього.

– Багато? Ви часто про мене розмовляли?

– Як вам сказати.

– Скажіть правду.

— Останній рік, — відповіла Оксана, — як ви почали мало не щодня телефонувати…

— Так, так. І?

— … дня не минало, щоб він щось про вас не сказав. Тільки й чула від нього: «Ах, моя дочко! Ах, моя Віта. Виросла, нарешті. Тепер ще сюди приїде вчитися. Татуся порадує». Дуже він на вас чекав, Віта. Жаль тільки, що не дочекався.

– Чому не дочекався? Ось я! Приїхала!

— Ви приїхали. А ось Василь Іванович, навпаки. Поїхав.

– Як поїхав?

«Не хотіла тебе засмучувати, дівчинко, — подумала Оксана, — але доведеться. Інакше до тебе не доходить.

– Так і поїхав. Я його тиждень тому вигнала.

Обуренню Віти від почутого не було меж.

— Як ви посміли його вигнати?! – вигукнула вона. – На якій підставі?!

— Застала його з іншою й вигнала.

– Це не привід.

«Та годі, — здивовано подумала Оксана, — вона це зараз серйозно?»

– Ви впевнені? – запитала Оксана.

– Звичайно! – відповіла Віта. — Тут і думати нема чого. За що виганяти? За необачний чоловічий вчинок? Та це смішно. І за це ніхто вже нікого давно не виганяє.

– Ось як?

— Звичайно. Дивно, що ви цього не знали. Доросла жінка, а ведете себе, як дитина, слово честі.

— А як би ви, Віта, вчинили на моєму місці?

— Для початку просто б заспокоїлася і взяла себе в руки, — відповіла Віта. — І не так важливо, скільки б на це пішло днів, тижнів, місяців, років. А потім, заспокоївшись, спробувала б у всьому розібратися. На спокійну голову.

– У чому розібратися? На мою думку, і так все ясно. Ваш батько мене зрадив. Він любить іншу. У чому розбиратися?

— Я впевнена, Оксано, що ви неправильно зрозуміли, — відповіла Віта. — Це не те, що ви подумали. Тато це несерйозно. Я знаю. Повірте. Так… Легке захоплення. А серйозно він любить лише вас.

Почуте так здивувало Оксану, що вона навіть не могла нічого говорити. Просто дивилася на Віту широко розплющеними очима і мовчала. Коли здивування минуло, Оксана продовжила.

— Ви знаєте, Віта, — сказала вона, — а ваш батько теж… Ось так мені й сказав. Дослівно. Навіть із тією ж інтонацією.

– Ну, правильно! А що ви ще хотіли від нього почути? Зрозумійте, Оксано, розлучитися з людиною це просто. Це я з власного досвіду знаю. А ось зрозуміти її та пробачити — нелегко. Для цього потрібно багато в собі подолати. Це я вам, як майбутній психолог, говорю.

– А якщо я не хочу? – запитала Оксана.

– Чого не хочете?

— Багато в собі долати.

— А це даремно.

— Що ж вдієш. Ось така я.

— Та ну вас, слово честі, — розлютилася Віта. — А мені що накажете робити? Як же тепер бути? Чи додому повертатися? Назад? До мами?

«Господи, — злякано подумала Оксана, — вона й зараз каже такі самі слова, які говорив Василь, коли я виганяла його з квартири. І про маму, і про все інше. Містика якась. Ось що означає рідна кров.

– Віта, якщо чесно, то ви мене зараз лякаєте, – сказала Оксана.

– Чим це? – вигукнула Віта. — Тим, що хотіла у вас пожити? Я вже й речі усі свої привезла.

Вона показала на три великі валізи, що стояли поряд.

– Віта, ви зараз себе чуєте? – запитала Оксана.

– Прекрасно.

— І чи вважаєте свої вимоги до мене обґрунтованими? На мою думку, вони абсурдні.

— Анітрохи не абсурдні. Нормальні вимоги І якщо ви, Оксана, поставите себе на моє місце, ви погодитеся з цим.

– Що ви хочете, Віта?

— Я хочу зупинитися у вас. А ви мене не пускаєте.

— Я вас не пускаю, бо ваш батько тут не живе. Розумієте? Не живе.

— Та мені начхати, що він не живе. Адже він ваш чоловік. І тут зареєстрований. Отже, ви ще сто разів помиритеся. І за цей рік, що ми спілкувалися, я добре дізналась свого батька. Прохвіст ще той. І він вас так просто з такою квартирою не залишить. Навіть не сподівайтесь. Це я вам, як майбутній психолог, говорю. А я його дочка. Можу показати документи. Отже, теж маю право тут жити. І я також від вас не відстану. І вимагаю, щоб ви мене впустили.

– Ні.

— Не думала, Оксана, що ви така.

– Яка?

— Негостинна. Невже ви не знаєте, що мені жити ніде?

Оксана вже хотіла зачинити двері, але тут їй на думку прийшла проста думка.

«Дивно, що я одразу до цього не здогадалася, — подумала Оксана, — давно б уже припинила весь цей цирк».

— А чому б вам не поїхати до батька? — спитала вона. – Він тут недалеко. Буде вам дуже радий.

— А він у столиці?

– Так, тут.

— То що ж ви одразу не сказали, Оксана?

— Одразу я не зрозуміла, чого ви хочете. А тепер, коли я бачу, що ви хочете зустрітися з батьком, мені стало ясно.

– І де він?

— Він зупинився в тієї, з якою я її застала. У неї велика трьохкімнатна квартира. П’ять хвилин пішки від метро.

— А ваша десять хвилин, — зауважила Віта, — однак, на цілу кімнату більша.

– Резонно. Але там ваш батько.

Віта задумалася, вирішуючи, кого їй зараз краще вибрати. Вона не сумнівалася, що у разі потреби легко помирить Оксану з батьком.

— А ви впевнені, Оксана, що батько зараз у неї?

— А в кого йому ще бути?

— І вони кохають одне одного?

– А як же? Якщо заради неї він пішов від мене!

– Як її звати?

— Христина Іванівна.

— І ви точно впевнені, що батько у Христини?

— Ваш батько сам мені про це сказав, коли я його виганяла.

– Що саме він сказав? Дослівно можете передати?

– Він сказав, щоб я не сподівалася, що він без мене пропаде. Що саме зараз він поїде до Христини і буде з нею щасливий. І навіть дав мені адресу.

– Навіщо?

— Щоб я його речі привезла.

— А ви вже й його речі звідси туди перевезли?

– Ну звичайно! — радісно збрехала Оксана. — Про що й мова. Навіщо йому сюди повертатися? Тут і речей його нема.

– Ось як? – Віта задумалася. — І що ви про все це думаєте?

— На мою думку, у них все дуже серйозно, — відповіла Оксана. — І на вашому місці, Віта, я б зараз поїхала до нього.

— Ви думаєте, це зручно, Оксано? Ось так, звалитися до незнайомої жінки, як сніг на голову?

— По-перше, Христина Іванівна — незнайома. Ваш батько її любить.

– Згодна. А по-друге.

– А по-друге, пошкодуйте батька. Адже він так багато про вас говорив. Чекав на вас. Думав, ось виросте донька, приїде до столиці. Вчитися. На психолога!

— Він вам це розповідав?

«Загалом, — подумала Оксана, — це розповідала мені ти. Ну, та гаразд».

– Він розповідав мені все. Я багато про вас знаю. І якби не ця трагічна, можна сказати, безглузда випадковість…

— Випадковість?

— Я завчасно повернулася додому.

– Ах, ця.

— Ми б і зараз були разом із вашим батьком. І жодна Христина Іванівна не змогла б нас розлучити. Розумієте, що я?

— Ви, як і раніше, його любите?

— А по мені не видно? Його тиждень уже нема. І подивіться, на кого я схожа. Не їм, не сплю. Негостинна. А чому?

– Чому?

— Бо людей боюся. Ось навіть вас, Віта, його рідну дочку, у квартиру не пускаю. У дверях із вами розмовляю. На вашу думку, це нормально? Ось дайте відповідь, як майбутній психолог!

— Ви маєте рацію, Оксана. З вами справді не все гаразд. На вашому місці, я б пійшла до фахівця.

– Я так і зроблю. Коли ви вивчитеся, я до вас прийду. Можна?

— Там буде видно, — сухо відповіла Віта. — Чи допоможете мені валізи вниз спустити і, можливо, поїдете зі мною?

— Із задоволенням, — відповіла Оксана. — Я сама хотіла запропонувати вам, Віта, супроводжувати вас. Щоб ви не заблукали. Але вважала, що це не дуже зручно.

– Ну що ви. Навпаки. Це дуже зручно. А хто вас знає. Може, ви мені зараз все набрехали. Дали якусь адресу, я приїду, а там немає батька.

— Ви завбачлива жінка, Віта.

— Просто, я добре знаюся на людях.

Через деякий час обидві жінки стояли біля дверей квартири Христини.

— Я зателефоную, а ви сховаєтеся, — сказала Оксана.

– Чого це?

– Нехай це буде сюрприз для вашого тата.

– А-а.

— Валізи залиште. Спустіться на поверх нижче. Я вас покличу.

Віта пішла. Оксана подзвонила у двері.

– Це ви? — суворо запитала Христина, відчинивши двері. – Що вам потрібно?

— Ось, — показала Оксана на валізи.

– Привезли.

– Привезла, – відповіла Оксана.

– Вася! – крикнула Христина.

— Так, сонечко, — звідкись здалеку озвався Василь.

– До тебе прийшли, – відповіла Христина і, посміхнувшись, гордо пішла.

— Хто мене кликав? — спитав Василь, підходячи до дверей. – Оксана? Ти?

— Ось, — показала Оксана на валізи.

– Зібрала, значить. Все-таки вирішила розлучатися. Гаразд. Ну ось сама і занось, якщо принесла. Я тебе це робити не збираюся.

Сказавши це, Василь теж кудись гордо пішов.

– Віта, – покликала Оксана.

– Я тут, – відповіла Віта.

— Занось речі. Батько чекає.

Удвох вони внесли всі три валізи до квартири. Крім них, у передпокої нікого не було.

– Ну, я пішла, – сказала Оксана.

— Може, поп’єш чайку? – запитала Віта.

— Іншим разом, — відповіла Оксана. – Батькові привіт. З Христиною не сваріться. По-своєму вона жінка не погана.

Віті з дитинства не подобалося, коли її вчили жити чи давали поради.

– Гаразд, – грубо відповіла Віта, – ти ще вчити мене будеш. Розберуся якось.

Оксана вийшла з квартири та тихо зачинила за собою двері.

Оксана спеціально нікуди не йшла, а стояла біля дверей і слухала гучну розмову, яка йшла в квартирі Христини. Що говорили Василь і Христина, було не зовсім зрозуміло, оскільки вони намагалися говорити якомога тихіше. А ось голос Віти був дуже добре чутний.

— Ні, — репетувала Віта. — Так просто я звідси не піду. Я не для того посварилася з матір’ю і приїхала сюди, щоб ось так закінчити все. І ви мене звідси не виженете. Чуєте, Христина Іванівна? Ви мене погано знаєте. Я звідси не піду, доки не закінчу університет.

У цей момент із сусідніх квартир стали виглядати сусіди.

– Що трапилося? — почали вони питати одне в одного.

— Викликайте поліцію, — сказала Оксана. — Там щось дуже серйозне.

Вийшовши з під’їзду, Оксана почула, що їй дзвонять. То був Василь. Оксана відповіла.

– Це підло! – кричав Василь. — Як ти могла так зі мною вчинити? Христина зараз нас обох вижене, і куди ми поїдемо?

– Гадки не маю.

– Ах так! Отож, знай, ми їдемо до тебе. Я в тебе зареєстрований і маю право.

— Не вийде, — відповіла Оксана. — Реєстрація твоя була тимчасова, а вчора я зняла тебе з реєстрації. Їдь додому. До мами. Познайомиш її з онукою.

Сказавши це, Оксана вимкнула телефон.

Джерело