— Вона тобі не пара. Я її ніколи не прийму. Чуєш? – не говорила, шипіла матір, – Будь-яку бери, до хати веди, тільки не ту!

— Вона тобі не пара. Я її ніколи не прийму. Чуєш? – не говорила, шипіла матір, –  Будь-яку бери, до хати веди, тільки не ту!

*Через 15 років мати просила пробачення у тієї, з якою колись навмисне розлучила сина…

Сергій у їхньому селі з юності мав славу неабиякого розбишаки. Красень-жартівник крутив дівкам голови на всі боки. Що вже їх у нього було – до кольору й до вибору! Змирилася з цим навіть мати. Мовляв, ну водить їх додому, хай водить. Окрім нього, у неї ще два сини було: спокійні, гарні діти, от тільки середущий міг матусі клопоту наробити. Але й шкодувала його матір найдужче, і за сина готова була будь кому відповісти. Всіх дівок знала, на всіх очі закривала. Крім однієї. Пише Волинська Газета

Любив її тихо

Вони вперше перетнулися, коли Сергій відслужив. Гулянку тоді закатав на весь сільський клуб. Дівчата мліли. Кожна краля старалася поперед його ясні очі потрапити. Липнули – як мухи на мед. Однак того вечора йому чомусь було не до них. Пройдене навчило: на першому місці – міцна чоловіча дружба, тоді вже – всілякі там ніжності. Та й у голові вже аж гуділо від вжитого за той час, відколи додому приїхав. І поки всі дівки «шпацирували» туди-сюди, щоби зачепив хоч поглядом, він із нудьги взявся в теніс грати (в іншому кутку клубу стояв тенісний стіл).

«А можна я?» – почув збоку. Довгокоса Юлька вправно взялася за ракетку і з першої подачі продемонструвала, що то тільки сільські дівки у тенісі – ні бум-бум. Сама ж вона приїздила сюди зрідка, до родичів, зустрічалася із Сергієвим однолітком уже років зо два й до всіх інших була абсолютно байдужою. Принципово.

«О, привіт! А де твій ненаглядний?» – блимнув зеленими бісиками у відповідь Сергій.

«Служить! Грай!..» – на чималих каблуках й у короткій спідничині Юля його таки «взула». Потому естафету перехопив хтось із хлопців. А вона розчинилася у натовпі, наче й не було.

«Грай! Грай! Грай!..» – Сергієві думки крутилися тільки довкола цього слова. Він довго шукав її у клубі, десь помічав, потім знову губив серед людей. Зрештою і сам зник.

Уже небо сіріло, коли Юля таки дісталася до хати. Літом – ночі на диво короткі. Йшли додому гуртом: всі парами, вона – одна, але як завжди – в центрі уваги. Гримнула хвірткою і вже взялася за клямку, як помітила, що на лавці під виноградом хтось сидить.

«Не оригінально!» – хмикнула, впізнавши в сірому силуеті Сергія.

«Ну, привіт ще раз. Поговоримо, мала?».

Отак усе й почалося. Мало хто знав про їхні справжні стосунки. Друзі щось помічали, десь бачили їх разом. Але хто повірить, що в них може бути щось спільне? Юлька – така вся «гонорова», «правильна». І він –  гультяй, який ніякими й ніколи не гребував. А їй, кажуть, писав листи. А вона йому – вірші. А їй – він був на диво вірним. А вона його – любила, як нікого. А з нею – він був справжнім. А вона – бачила в ньому більше.

Сергій змінився, вдавався у крайнощі, коли Юля була далеко. Не чув землі під ногами, коли та приїздила в село. А довго не їхала, мчав до неї сам: за кілометрів 70, автобусом із пересадками, щоб побачитися хоч на півгодини. Десь роздобув її фото, поставив на тумбочці біля ліжка. Сергієвій матері те не подобалось. І може, то була звичайна жіноча ревність, але одного разу, коли надто розійшлася, випалила синові: «Всядься вже. Взяв собі в голову. Вона тобі не пара. Я її ніколи не прийму. Чуєш? Будь-яку бери, до хати веди, тільки не ту!».

«Як скажеш! Але ти не приймеш, а я – не забуду!» – віджартувався тоді Сергій.

“Сиди! Це – Марина”.

Про те, що колишній коханий повернувся, а Сергій має проблеми, Юля дізналася в один день. Спантеличила  друга новина не на жарт. «Ми не можемо бути разом. Ми – різні», – відповіла колишньому при першій зустрічі.

За тим і Сергій зник із її життя. Знала, що десь його там зловили, відсидів, що вийде й одружиться з дівчиною зі свого ж села. Його сусідкою. Настею. Мовляв, перед тим, як загриміти, зустрічалися. Юля і вірила в це, і не вірила. Змією в голові крутилася думка, про те, що Сергієва матір права: йому Настя – судилася долею, вона йому борщі варитиме, дітей бавитиме, гріхи прощатиме. Така проста-простісінька.

А Настя часу не втрачала. Поки Сергія дома не було, стала в його хаті «за свою». Біля матері припадала, в городі помагала. І навіть Сергієві передачі возила.… Тим часом селом поповзли чутки, що мусить Сергій її взяти, як вийде, бо чекають дитину. Коли вийшов – справді таки з Настею одружився, понад рік дітей у них не було. Але це вже було не так важливо.

Він жив із нею, як міг. Дочку любив дуже. Гроші заробляв. От тільки хати ніяк не тримався. Тиждень «на шабашках» у місті десь поробить, а всі вихідні в селі – прогулює. Перші роки Настя тим не дуже переймалася: тішилася тим, що чоловік у неї – душа компанії. Сама – не проти була й компаній, й гульнути, й за хазяйство сільське не дуже то й бралася. А геть із рейок злітав – бігла до свекрухи, щоб та сина опам’ятала.

З роками Сергій поводився зухваліше. Не раз і не два бачили його у довколишніх барах у жіночому товаристві. Настя вже звикла, що в його телефоні мирно вживалися всілякі «Ксюхи, Наташі, Наді…». Заспокоювала себе тим, що він же все одно рано чи пізно втихомириться.

А одного разу взагалі подався на заробітки до Росії, а повернувся – не сам. Рипнули двері в хаті. Настя схопилася з ліжка: «Все. Приїхав, – аж зраділа. – Може, буде спокій…». З порога понесло міцним духом. Сергій сперся рукою на одвірок. А іншою рукою тримав за плече дебелу рудоволосу жінку: «Сиди! Це – Марина. І вона буде тут жити»…

Настя голосила три дні.  Аж доки якось поріг Сергієвої хати не переступила матір.

Кажуть люди…

Сергія вона забрала додому. Хай, мовляв, невістці легше стане. Тій  Марині віддала всі гроші, які з осені відкладала, – на дорогу додому. Внучку із собою теж – поки канікули. Може, відігріє батькове серце. Придумувала йому роботу біля дому, щоб думки в голову не лізли: то подвір’я прибрати, то паркан полагодити, то двері в хліві похилилися. Він робив. Радо спілкувався з донькою. А до всіх інших – більше відмовчувався.

Напередодні Великодня, тільки-но звечоріло Сергієва мати подалася до церкви. Завше ревно ходила до храму, а тієї весни – особливо. У молитві шукала підтримки. Просила, щоби діти жили в злагоді й мирі, щоби всі були щасливі, а думка линула лише до одного з трьох синів – до Сергія: «Чим йому зарадити? Як його втихомирити?..» Людей до церкви набилося – ніде кроку ступити, а вона – нікого не бачила й не чула. Зоставила кошика невісткам біля храму, щоб самі посвятили, а сама впала навколішки перед образом Божої Матері – й заклякла. Скільки так стояла, не відала. Аж поки не почула за плечима тихе: «Христос Воскрес!». Озирнулася. Юля?..

Піднялася. Вирівнялася з нею – гарно вбраною жінкою, яка дивилася їй просто в очі – спокійно й лагідно.

«Пробач мені, дитино. Ти його любила. І я його люблю. Але то я вас розвела… Думаю, то – я. Прости. І може, Бог над ним змилується», – мовила ненька.

P.S. Все у Сергія склалося гарно. Повернувся додому. По росіях більше не їздив. Знайшов роботу в місті. Гарну. Не пив. Став заробляти. І Настя наче ожила. А люди говорили, що робить він на заводі. А начальником у нього – Юля. Але – то люди. Вони всяке кажуть