Вперше зі мною це трапилося в юності, я ніколи не думала, що можу таке відчувати, тим більше до подруги, яку завжди вважала менш привабливою, ніж я. Але я й досі не знаю, що то було – заздрість чи любов

Ми з Анею дружили зі школи і так вийшло, що й вступили в один інститут хоч і на різні факультети. На повну відчути студентське життя нам не вдалося, бо ми обоє були міські, але від чоловічої уваги я не обходилася.

Аня ж була не такою поставною, як я, але якось їй вдалося знайти своє кохання. І так вона мені свого Сергія описувала, що я сама почала потроху в нього закохуватися.

А далі зрозуміла, що хочу бути на місці Ані і почала всіляко намагатися з Сергієм залишитися наодинці, тим більше, що Аня мене часто просила аби я з ним побула, поки вона збігає в магазин чи відійде, а ми гуляли часто разом – в кіно, на дискотеку, в кафе…

Подруга мені зізналася, що все у них йде до весілля і я розуміла, що втрачаю шанс на кохання, зрозуміла, що має щось зробити, щоб не дати Сергієві скоїти помилку, бо я була певна, що він вже давно мене любить, просто жаліє Аню.

І ось я знайшла той момент, коли ми були самі, вхопила його за руку і кажу:

– Сергію, я люблю тебе. Не роби дурниць з Анею, вона нас зрозуміє і пробачить, у неї добре серце…

– Ти про що, – він аж витріщився на мене і вихопив руку, – Я люблю Аню!

Я зрозуміла, що скоїла дурницю і втекла додому. Не могла подрузі в очі дивитися з багатьох причин, думала, що Сергій їй все розказав і вона перестане зі мною дружити. Але Аня завжди була добра до мене, а Сергій їй нічого не розказав, але він дав мені зрозуміти, що не хоче мене й близько бачити біля своєї родини.

Коли мені дали направлення в іншу область, то я дуже втішилася, що не бачитиму їх і так серце моє заспокоїться.

Скажу, що я й досі не розумію чи справді я любила, чи то було якесь почуття, що передалося мені від Ані. Але тільки через п’ять років я змогла створити родину зі своїм чоловіком і ми прожили щасливі сорок років разом.

Саме Віктор дав мені відчуття повної довіри, любові і розуміння.

У нас двійко дітей, онуки, все як має бути в щасливої родини.

А потім все починає валитися – чоловіка не стало. У дітей своє життя, онуки виросли і нікому я більше не потрібна.

Моїх батьків теж не стало і я мала вернутися в рідне місто і щось вирішити з квартирою. Їхала і згадувала за Аню, бо ми вже роки не спілкувалися, адже у кожної свої клопоти закрутили, а зараз би рада побачитися, але ж ні телефону не маю, хіба піду до неї, де колись жила.

Так. я застала свою подругу, вірніше те світло, яке потроху згасало. Вона так мені зраділа, казала, що не раз говорила Сергієві аби мене знайшов, а той все казав, що не знає де.

– Я така рада, Тоню, така рада, що ти тут. Я маю тобі дещо сказати і попросити, бо більше не маю кого.

Хоч вони й разом були стільки років, але Бог не дав їм діток і вони поки були повні сил, то й не бачили потреби в чиїйсь допомозі, а тепер вона не знає, як залишити Сергія самого.

– Ти знаєш, який він впертий, а життя ще у вас попереду довге. То ти приглянеш за ним? Добре? Я дуже на тебе надіюся! А з ним я вже поговорила.

Боже, Боже… вона ж зовсім не здогадувалася, що я колись любила її чоловіка чи думала, що люблю. Я їй пообіцяла, звичайно, і допомогла Сергієві з усіма процедурами і церемоніями. Він тримався і не розклеювався, але вже вдома не міг себе стримати. Я обняла його, а він мене і я зрозуміла, що нікуди я з рідного міста більше не поїду.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота