Вийшла заміж за сільського хлопця без освіти. Батько заявив, що роблю помилку, але я його не послухала.

Рівно тридцять років тому я знайомила чоловіка з батьками. Представила Володю батькам у ролі нареченого. Хоч вони прийняли його привітно, але після вечері батько мені сказав: -Кать, Не виходь за нього. Ти розумна, освічена дівчина, а він звичайний хлопець із села. Про що ти говоритимеш з ним? Між вами завжди буде прірва під назвою «інтелект».

Я тоді заперечила. Думала, що батько не має рації, бо освіту завжди можна здобути. Після весілля я вмовила Володю вступити до технікуму на заочне відділення.

Він не вчився, контрольні замість нього робила я, конспекти я теж писала. Володя закрив першу сесію ледь як, а потім перестав ходити на пари та вчитися. — Треба — йди вчися сама. Мене не чіпай, – сказав він мені. Кинувши технікум, він продовжив працювати на селі трактористом. «Гроші в будинок приносив і добре», — думала я.

З роками я помітила, що в нас зовсім нездорові стосунки. Він не робив мені подарунків. Коли я обурювалася він казав: «Я тобі зробив два чудові подарунки, ось бігають по квартирі». Він говорив про доньок. Коли нам потрібно було міняти вікна, я попросила його цим зайнятися, а він заявив:

«Треба-міняй сама». Це не одиничний випадок, він усі турботи про будинок завалював на мене, тільки дачею займався сам. Коли дівчатка виросли і поїхали від нас, то я зрозуміла, що витратила своє життя впусту. Мабуть, лише діти мене ощасливили за тридцять років шлюбу. Тато мав рацію, нам з ним просто нема про що говорити. Фільми, які мені подобалися, йому не подобалися і навпаки.

З їжею, розвагами, книгами, подорожами було також. Ми просто жили в одній квартирі, але окремо. Подавати на розлучення не бачу сенсу, боюся залишитись одна, та й майно ділити не хочу.

Останнім часом любить випити, збирає всіх місцевих бродяг і приводить у нашу квартиру. Мені доводиться їх розганяти, іноді навіть звертатися в nоліцію. Залишається тільки сkаржитися подрузі та терпіти Володю.