“-Взагалі, ти хороша жінка, але звичайна, не прuваблива, нудно з тобою!” Як розлучена жінка своє нове кохання шукала
«І чого їм треба, цим дивним чоловікам? Не розумію» – ридала жінка.
З ранку Ірина чекала телемайстра. Викликала його ще о шостій, тож він мав прийти десь із дванадцяти до шести. Номер дала подруга. Хоч їх в Ужгороді багато, вона запевняла, що цей – найкращий. Чоловіка вона не бачила, але голос у нього був приємним. Іра нервувала. Тим більше що телевізор не працював. Зайняти себе не було чим. Їй раптом стало ніяково за свій спортивний костюм, волосся, зібране в «кінський» хвіст.
«Що це я, справді,- подумала Ірина. – З хвилини на хвилину у квартиру увійде чоловік, а я не одягнена, не зачесана».
Ось уже півроку, як вона розлучилася з чоловіком. Розставання хоч і проходило в цивілізованій формі, але осад залишило. Особливо її зачепили кинуті Романом на прощання слова: «Взагалі, ти хороша жінка, але звичайна, не прuваблива, нудно з тобою» Ця фраза Ірині не давала спокою. Незважаючи на запевнення рідних, подруг і навіть, колег, що вона дуже щира й хороша людина, їй так і хотілося доповнити їхні компліменти словами: «Але не прuваблива».
Тож Ірина кинулася до шафи. Оглянула прискіпливим поглядом свої наряди.
«Рішуче нічого надіти» – резюмувала вона. Вибравши нарешті квітчасту сукню, Іра побігла до дзеркала.
«Ой, а бліда я яка!» В хід пішли тіні, рум’яна, туш, помада. «Краса – страшна сила» – задоволено подумала вона. Годинник показував третю.
Оглянувши кімнату, Іра з сумом зрозуміла, що вигляд приміщення не відповідає її теперішньому образу. Вона із завзяттям взялася за справу. Переставила диван до вікна, замість штори повісила малинове покривало, зі столу зняла скатертину і накрила його своєю величезною червоною хусткою, яку всього раз у житті надягала до церкви на Великдень. «Нехай думає, що я чекаю коханого. Треба ще пахощі запалити і свічки».
На годиннику показувало вже четверту.
«Тепер сукня не підходить» – засмутилася Ірина. Вона знову проінспектувала вміст шафи, знайшла чорне плаття, яке ще десять років тому мамі позичила подружка, коли та збиралася на похoрон. Після перевдягання довелося змінити і макіяж на більш яскравий.
Задоволена Іра присіла відпочити. На годиннику було п’ять.
У двері подзвонили. Вона здригнулася і пішла відчиняти, похитуючись на високих підборах. На порозі стояв чоловік інтелігентного вигляду, в окулярах, у куртці з валізкою.
– Добрий день, це ви телефонували? – несміливо посміхнувся незнайомець.
– Так. Проходьте, – тремтячою рукою Ірина прибрала з чола пасмо волосся.
Майстер ввічливо витер ноги, увійшов і завмeр на порозі. У напівтемряві кімнати обриси предметів були ледь помітними. У повітрі відчувався терпкий запах пахощів.
– Сюди? – чоловік боязко пройшов до кімнати.
Іра кивнула. Майстер здався їй симпатичним, скромним і трохи боязким, від чого ставав ще цікавішим. Вона глянула на праву руку. Обручки не було. Їй це сподобалося. Він повернувся до неї і посміхнувся.
– Ну, приступимо? – сказав, потираючи руки.
– Так, – Ірину охопив трепет.
Раптом вона відчула себе сміливою і звaбливою. «Ну я тобі покажу – непрuваблива», – вирішила жінка.
– Ви нагадуєте мені лісоруба або столяра, – завела вона розмову. – Я, чесно кажучи, трохи інакшим вас собі уявляла.
– Дивно, – зніяковів чоловік. – Таке мені ще ніхто не говорив. А телевізор де?
– Телевізор? Так, звичайно, телевізор. Ходімо.
Іра взяла майстра за руку і повела углиб кімнати. Там, у кутку, на тумбочці стояв старенький телевізор. Вона могла давно купити новий, але до цього звикла і шкодувала його викинути.
– Так, що у нас тут? – майстер оглянув раритет. – Чи не можна посвітити сюди?
– Звичайно, – Іра схилилася над незнайомцем зі свічкою в руках.
– А у вас електрики немає? – в голосі чоловіка прозвучало здивування, змішане з тривогою.
– Світла? – розгубилася жінка. – Скільки завгодно.
– Знаєте. Я думаю, вам потрібен інший телевізор. Цей надто старий, ремонтувати його немає сенсу. Купіть собі широкоекранний, великий…
– Великий, – мрійливо повторила Ірина.
– Ну я тоді піду, – гість обережно почав наближатися до виходу.
– Уже?
– Так, знаєте, викликів багато. Мені ще треба на інший кінець міста потрапити. До шести.
– Може, по чaрочці? – жінка перейшла в наступ і вихопила з шафи пляшку домашнього вuна, яку привіз їй знайомий з Іршави.
– Ні-ні, що ви, – зніяковів чоловік.
– Так ми зовсім трішки.
– Не можу, я на роботі.
Несподівано в Ірини перехопило подих. «Я йому зовсім не подобаюся, але ж він не одружений» – подумала вона, стримуючи ридання. – «І чого їм треба, цим чоловікам? Просто не розумію».
– Всього по келиху, – пробурмотіла вона.
– Вибачте, не можна, – відповів майстер.
З очей жінки бризнули сльози.
– Що з вами? – розгублено запитав він.
Ірина продовжувала ридати.
– Не плачте, будь ласка, – чоловік підійшов до неї, дістав хустку і спробував витерти сльози. – У вас щось трапилось?
– Ні! Нічого. Вже давно.
– Чому? – він погладив її по голові, не знаючи, як реагувати.
– Я не прuваблива.
– Ні! Я хотів сказати… Ви дуже прuваблива жінка. Гаразд, давайте вип’ємо, – вирішив він після деяких роздумів.
– Давайте, – схлипуючи, Іра пішла до столу.
Майстер пішов слідом. Налив два келихи вuна. Один простягнув їй, інший взяв сам.
– А як вас звуть? – поцікавилась жінка.
– Петро.
– А мене – Ірина. Ну, за знайомство!
Вона випила вuно залпом. Петро налив їй ще, а сам тільки пригyбив.
Врешті-решт Іра напилася і почала відверто чіплятися до гостя.
Годинник показував двадцять три. Чоловік заявив, що мусить іти додому. Жінка знову розридалася. Вона рушилась до нього, але впала, зачепивши при цьому свічку. У кімнаті стояла темрява.
– Ну, куди ти тікаєш? – волала Іра. – Хоч поцілуй мене.
Петро дотягнувся до дверей, де намaцав куртку і чемоданчик. Раптом знову роздався гуркіт. Ірина рушила за ним, але, втративши рівновагу, знову впала. Чоловік із розпачем подумав, що доведеться повернутися і надати допомогу. Але прислухався і почув виразне сопіння. Жінка спала, стомлена своєю прuвабливістю. Петро полегшено зітхнув і вийшов. Тільки на вулиці він зрозумів, що помилково взяв не свою сумку. Він з тугою подумав, що доведеться завітати до Ірини знову. Але вирішив, що зробить це іншим разом.
За чемоданчиком він повернувся через кілька днів. У Ірини вже був новий телевізор та новий гість – добре знайомий Петрові власник магазину побутової техніки. Тепер вона свою прuвабливість випробувала на ньому, тож телемайстрові без вагань віддала речі, забрала свої і одразу попрощалася.
Сергій ОРОС
