Я 30 років піклувався про родину. Але хвороба прикувала мене до крісла. Не очікував, що рідні виявляться такими підлими людьми.

Понад 30 років я піклувався про свою родину та хотів, щоб вони жили у достатку. 

З дружиною Настею познайомився ще під час навчання в університеті, випадково перестрілися на дискотеці. Тоді зрозумів, що ось воно, моє щастя!

Всіляко намагався завоювати прихильність дівчини. То квіти куплю, після пар прогуляємося у парку, підемо у кіно, допоможу готуватися до екзаменів. Настільки закохався, що ладен був навіть у космос заради неї полетіти та зірку з неба дістати.

Після 4 курсу ми розписалися і Настя швидко завагітніла. Правда, не все у нашому житті було так казково. Лихі 90-ті дали про себе знати. Безробіття, перебивався з одної роботи на іншу, затримували зарплату, не міг навіть купити додому продукти. Однак, я не опускав руки. Адже розумів, що треба старатися заради родини.

Я сам ріс не в дуже заможній сім’ї, тому прекрасно знаю, що таке безгрошів’я. Мої батьки не мали змоги навіть купити нормальний одяг, тому я доношував з секонд-хенду. І не хотів, аби це повторилося у моїй родині.

Коли синові Артемку було 3, Настя знову завагітніла. Я пречудово розумів, що двох дітей не потягну фінансово. Тому поїхав на рік у Німеччину, працював на фурі водієм. Все складав, економив, брав додаткові рейси, аби якомога більше грошей заробити. Паралельно ще купував дітям солодощі, іграшки, одяг. Передавав раз на місяць якісь продукти, аби жінка мала що готувати.

Так, я пожертвував собою заради достатку.

Адже я чоловік у родині та повинен піклуватися про дітей та жінку. Ніколи їм у Скайпі не скаржився на те, що важко працювати, довго за кермом їхати чи сплю по 4 години на день. Не мав права просто навіть думати про відпочинок. Совість не дозволяла.

З часом я знайшов роботу вже у Хмельницьку. Влаштувався водієм в одну дуже велику компанію, яка розвозить продукти по областях. Моєї зарплатні вистачало, аби прогодувати всю родину і ще відкласти гроші на “чорний день”. Оплачував синам спортивні секції, щоліта їхали кудись на море в Єгипет, Настя мала багато гарного одягу. Я навіть не жалів гроші на університет для синів, бо вони не змогли пройти на державне місце.

Так минали роки. Артем та Слава живуть окремо, ми їм на весілля подарували по квартирі. Настя займається хатніми справами.

Але рік тому моє життя поділилося на “до” та “після”. Повертався пізно ввечері, тоді ще була зима. Нічогісінько не бачив за кермом. Так я потрапив у аварію. Отямився тільки в лікарні, навколо мене стояли лікарі і дивилися з таким співчуттям:

– На жаль, така аварія.. Ну шанси на те, що ви знову будете ходити просто нульові. Тут диво допоможе.

Я гадав, що жінка мене підтримає, буде піклуватися. Я був прикутий до візка, не міг навіть піти до туалету. Але натомість Настя постійно кривилася, коли я просив про допомогу. Їй було гидко зі мною гуляти на дворі чи просто йти поруч біля візка.

А через місяць взагалі сказала, що йде від мене геть:

– Ти неповноцінний чоловік. Я ще молода жінка, не хочу перетворитися у якусь Попелюшку. Все, годі з мене, я тобі не нянька!

Сини також відвернулися від мене.

Приїздили хіба раз на тиждень, поставлять пакунок з ліками та продуктами на стіл і все. Навіть чаю не хочуть пити. Онуків я взагалі не бачив. За цей рік я дуже сильно віддалився від родини. Ще й на початку війни що жінка, що Артем та Слава виїхали геть закордон. Де вони зараз – не знаю, чесно.

На щастя, я одужав. Бог мені допоміг. Багато молився за здоров’я, за наших хлопців у армії, щоб війна закінчилася.

Поки я можу тільки повільно ходити, але вже впевнено починаю бігати і займатися спортом.

Однак, не знаю, заради чого мені далі жити. Ні жінки, ні дітей, ні онуків. Який сенс у цьому взагалі?

Можливо, ви мені щось порадите? Бо я почуваюся наче у глухому куті…