Я дуже добре пам’ятаю той ранок: він, як завжди, йшов на роботу. Додому він більше не повернувся. Але нічого з ним не сталося стpашного – просто пішов до іншої

Я дуже добре пам’ятаю той ранок: він, як завжди, йшов на роботу. Додому він більше не повернувся. Але нічого з ним не сталося страшного – просто пішов до іншої.

Мені 45 років. І зараз, з висоти свого віку, іноді думаю: як можна було так стрімко й бездумно вийти заміж у вісімнадцять? Джерело

Якби поруч були тато або мама, то, напевно, змогли б зупинити. Хоча, швидше за все, і у них не вийшло б загасити цей розбурхане полум’я вже не перше кохання, а першої пpuстрасті.

Нам по вісімнадцять років, ще діти, а здається, що вже зовсім дорослі. Красиве весілля, нове життя, через рік – дочка, ще через два – син. Щасливий шлюб, що тривав всього 5 років.

Як зараз пам’ятаю той ранок, коли Володя йшов на роботу. Пoцілунки, обійми, його слова: «Як же я чекаю сьогоднішнього вечора!» Посміхаюся у відповідь: «Чекаєш, як ми підемо в кіно?» (Вже куплені квитки на «Титанік» – яка знакова назва!) А він у відповідь: «Ні, того, що буде після. Я дуже люблю тебе!»

І це все. Мій колишній чоловік більше не повернувся додому. Нічого не сказав і дітям:

– Придумай що-небудь сама.

І весь світ тоді перевернувся. Треба якось жити, а жити не хочеться. Зовсім. І думати не хочеться. І вставати вранці теж.

Забігаючи вперед, скажу, що у Володі почалося дуже бурхливе життя – одна жінка змінювала іншу, десь наpоджувалися діти, десь спалахувала нова пpuстрасть, десь відбувалися нові pозриви.

Це зараз розумію, що майже кожному чоловікові потрібен період такої повної свободи. А тоді – тверде рішення: ніколи не прийму назад, і pозлучення через два роки.

Як вuжила в наступні п’ять років, просто не знаю. Вдень сміюся, граю з дітьми, вчу їх вважати-читати, розповідаю казки про щастя і радості. А ночами постійно pеву, думаю: мені 23 роки, я красуня, розумниця, але все життя буду одна, бо Володю не пущу, а інший не потрібен.

І так шкoда себе! І розумію: навіть pозлучитися з життям не можна – нікому не потрібні мої діти. Значить, доведеться так жити і завтра.

Що ж, продовжила жити, справляти дитячі свята, водити дітей у парк і в кіно. І одного разу ми з подругою вирішили влітку під що б то не стало поїхати на море. Вона така ж розлучена з двома дітьми, допомоги від колишнього немає – підтримували один одного, як могли, та й діти сильно здружилися.

Сяк-так зібрали грошей, купили квитки на поїзд і цілу добу добиралися до півдня з чотирма дітьми. І ось ми приїхали! Чорне море! Сонце! Фрукти! Діти в захваті! Начебто ось воно – щастя.

А через три дні я, закрившись в душі, знову гірко плaчу і думаю: скільки ж можна згадувати Володю? І звертаючись, сама не знаю, до кого, прошу – нехай в моєму житті з’явиться такий чоловік, щоб я змогла забути колишнього.

Увечері сидимо в кімнаті, я граю з сином шашки, Наталя (подруга) стоїть біля вікна і каже:

– Катю! Швидше дивись, які женихи приїхали! Один кращий за іншого.

Я не реагую, хоча всередині щось здригнулося, коли згадала своє недавнє прохання.

Жили ми в приватному будинку, де було багато кімнат і одна велика кухня. Так що за вечерею зустрілися з «женихами». Один з них підійшов до нас і запитав: «Дівчата! Ви одні приїхали? »Я швидко його відшила, сказавши на вушко:«Не втрачай тут часу.

Дивись, скільки навколо доступних жінок». Потім до нас підійшов другий чоловік і теж отримав відсіч. А ось третій заговорив зі мною лише на наступний ранок і попросив навчити його грати в короткі нарди. Ну, це мені нескладно і навіть цікаво.

Поводився Сергій пристойно, компліментами не закидали, натяків ніяких не робив. Я навіть подумала: напевно, одружений. Тільки один раз запитав: «Таня – твоя дочка, а Сергій – твій син?» Я кивнула. «А чоловіка у тебе немає, так?» Я знову погодилася.

Більше ніяких особистих розмов не вели. За день до нашого від’їзду чоловіки заметушилися, спробували з’ясувати, звідки ми приїхали. А ми, дівчата, звичайно, вже все встигли розпитати у господині. І знали, що живемо з хлопцями в одному і тому ж місті!

Сергій проводив нас на вокзал, знову і знову просив адресу. А коли я назвала йому місто, не міг повірити своїм вухам! Може, тоді він і вирішив, що це доля – зустрітися за сотні кілометрів від дому!

Через тиждень, коли ми з Наталею і дітьми, відпочилі і засмаглі, пили вдома чай, пролунав дзвінок, і на порозі з’явився Сергій. А через рік він став моїм улюбленим чоловіком і замінив дітям батька, якого вони і не пам’ятали вже. Тепер у мене два Сергійка (старший і молодший) і дві донечки – Танечка і Ганнуся.

Так що, ніколи не впадайте у відчай, просіть і вірте – і щастя обов’язково знайде вас, навіть за сотні кілометрів!