Я його одразу впізнала і дуже не хотіла аби він підійшов саме до мого столу в банку. Знаєте, бувають люди, яких ви бачили раз в житті і тоді нічим вони вас не вразили, але з роками якась дрібничка так врізається вам в мозок, що ви не можете це забути

Отак у мене з цим чоловіком, єдина зустріч, випадкова в університеті, а я пам’ятаю її все життя.

Слава Богу, чоловік підійшов до іншого менеджера і я заховалася за якимось рекламним буклетом, пригадуючи все своє життя за ці двадцять років.

Що ж тут хвалитися, чоловік покинув з дитиною і я живу тепер тільки заради Лесі, вона вже на другому курсі того ж самого інституту, де вчилася я і де зустріла Його.

Мій чоловік вже має другу родину, двійко дітей в ній, а я всі ці десять років самотня і навіть не хочеться ні з ким знайомитися.

Ще на початках, то хотіла довести, що й я можу мати іншого чоловіка, але отак з наскоку ні з ким не моглося створити родину.

Я тоді рукою махнула і почала жити заради дитини.

Донька мене просила аби я собі когось знайшла, мовляв, он тато як старається та братика й сестричку їй робить, а я все ніяк себе в житті не приткну до когось.

Тепер, коли Леся виросла і вже має своє особисте життя, мене й навідують спогади про молодість, хочеться зустрітися з старими друзями, хочеться так вернутися.

А от той випадок, то він був якраз в молодості, такий дрібний за мірками життя, але кращого компліменту мені ніхто не робив.

Отож, одного разу я зайшла в ліфт університету, а тоді я була така дрібненька, не те, що зараз. І ось чую за мною заходить хлопець, гарний, високий і каже до мене:

– Тобі на який поверх?

– А тобі, – ледве вимовила я.

– Та мені байдуже, бо ти така тендітна, що боюся ліфт й їхати не захоче, бо ваги не відчує.

Я вся така зашарілася і сказала, що на п’ятий. Ми рушили і я гарячково думала, що сказати аби він мені ще щось сказав, якось цікаво відповісти.

Але нічого не спадало на гадку і я просто вийшла з ліфта і йому подякувала. Все.

Ось такий дрібний випадок, але тоді я так хотіла, щоб він ще трапився, я крутилася біля ліфта, чекала на цього хлопця біля виходу, але його ніде не було.

І ось тепер він з’явився перед моїми очима, але я не хочу потрапляти йому на очі, бо давно вже не боюся, що ліфт не рушить. Він вийшов з банку, а мені хотілося розревітися і не знати чого.

Після роботи подруга запросила в кафе посидіти за кавою, а заодно розпитати, чого я така сумна.

От і прийшлося їй розказати історію з моєї юності і про найкращий в світі комплімент мого життя.

А вона як зарегоче, я аж образилася.

– Ой, Лідо, та ти маєш Богові подякувати, що тебе тоді відвів від нього! Ти б бачила його кредитну історію!

Там борг боргом покривається. Як з таким чоловіком жити, що не вміє заробити на життя, а ти за свою фігуру переживаєш. Та в нього набагато більші недоліки, хоч все упаковане в гарну зовнішність і приємну посмішку!

– А якщо б ми були разом, може б він не мав боргів?

– Аякже! Ти де працюєш? Мала б борг ти, віні і ваші діти з бабусями і дідусями… Впевнена, що він ще й мікрозайми бере! І те все в спускає!

Отак ми побалакали з подругою і таке двояке відчуття, наче й заспокоїлася я, але ж от як доля повертає.

Гарний чоловік, але не має біля нього його жінці щастя. А в моєму житті, житті чужої людини, він є найкращим і найщасливішим спогадом про молодість.

Яке інтересне життя.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота