Я люблю свою онуку. Але часто думаю про те, що я не хочу її вже бачити

Чомусь багато молоді вважає, що бабця сидить і мріє, поки до неї привезуть юрбу дітлахів, яких вона має годувати, доглядати і прибирати за ними.

А якби і не так!

Я виховала своїх двох дітей сама. З чоловіком розлучилась, він лише крихітні аліменти виплачував, яких навіть на підгузки не вистачало. Свекруху змило, а мама моя допомагати через проблеми зі здоров’ям не могла. То ще я за нею дивилась.

Мені було дуже важко справлятись самій з цим всім. Та допомогти було нікому. Ні матеріально, ні фізично, ні морально.

Так вся моя молодість і спливла. За турботами і думками про дітей. Виростила. Дочка заміж вийшла, син з дівчиною живе.

Помітила за собою, що з кожним роком енергії стає все менше. Хочеться лежати, дивитись телевізор, читати книжку. Тишини хочеться. Спокою.

А донька майже щовихідних онуку до мене привозить. Я люблю свою онуку. Але часто до мене приходить така думка, що я не хочу її вже бачити.

Сама не своя від цього відчуття, але зробити нічого не можу.

Коли я дочці відмовляю, вона на мене ображається. Мовляв, погана я бабця. Невже це для мене не задоволення погратись з улюбленою і поки єдиною онукою? Ось таке вона мені говорить..

Так, внуки – це щастя. Але я, пробачте мені мій егоїзм, хіба не можна любити їх на відстані і не бути нянькою для них кожного тижня?

Днями я дізналась, що дівчина сина вагітна. Я дуже рада! Але як уявлю, що у перспективі тепер буде два онуки, то аж погано робиться.

Я отримую засудження за свою позицію. Але я втомилась. Я з 20 років живу для когось, ніколи не була сама. То чоловік, то діти, то догляд за мамою. Тепер, коли можна видихнути на мене намагаються повішати ще й онуків. Ну не хочу я вже цього.. Хочу спокою. Хіба так багато прошу. Скажіть, що я не одна така?

А у вас виникали такі думки?

Напишіть нам в коментарях