Я ніколи не вважала свого чоловіка жадібним. Навпаки, він досить щедрий, але тільки у вибраних ним випадках.
Я мирно жила з чоловіком, кожен з нас мав свою квартиру. Для зручності ми жили у моїй. Мій чоловік, забезпечений і розлучений, із сином від колишньої дружини, справно платив аліменти. В цілому життя було спокійним, за винятком випадків, коли були потрібні покупки або фінансова допомога хлопчику.
Я воліла бути самодостатньою, але життя, як відомо, непередбачуване. Якось під час прогулянки містом і відвідування торгового центру мені сподобалася одна сукня, але я забула вдома гаманець. Я попросила чоловіка купити її, але він відмовився, вважаючи сукню непотрібною покупкою.
Я спочатку думала пообіцяти йому повернути гроші пізніше, думаючи, що це може змусити його передумати. Однак його фінансова підтримка була непослідовною і поширювалася лише на те, що він вважав за необхідне.
Наприклад, я не могла дозволити собі візит до лікаря, а він пропонував заплатити тільки в тому випадку, якщо звернуся до обраного ним лікаря. Така схема зберігалася скрізь: він не потурав моїм бажанням, якщо вважав їх несерйозними.
Навіть будучи його партнером у житті, я не могла розраховувати на невеликі знаки уваги під час прогулянок. Його дії, позбавлені щедрості, часто змушували мене почуватися приниженою та менш жіночною. Незважаючи на це, я ніколи не вважала його жадібним.
Навпаки, здавалося, що на його поведінку впливала суміш скнарості та недовіри, що змушувала його фільтрувати свою щедрість. Його такий підхід турбує мене, тому мене мучить питання: як поводитись у подібних ситуаціях?
