Я поїхала на роботу в Польщу коли мені виповнилось 18 років. З мамою працювали на полі. Перші два тижні найважчі, руки взагалі не відчуваються. А працювати треба.

Я поїхала на роботу в Польщу коли мені виповнилось 18 років.

В школі завжди сміялися, що хто погано вчиться той поїде полуниці збирати, я хоч вчилася добре, та фінансове становище батьків було не найкраще.

Треба було брати відповідальність за своє життя на себе.

Ми поїхали разом з мамою, вона вже не перший раз працювала на полі, тому все мені пояснила.

Жінки дуже дививувались, що така юна дівчинка хоче робити важку роботу.

А робота була дуже важка, то під палючим сонцем без вітру, то коли ллє дощ.

Прийдемо зранку на поле, а там роса по пояс, сонечка нема, вітер віє.

Холодрига страшна, аж зуби цокотять.

І при цьому треба назбирати повні лубянки, щоб заробити, бо день без заробітку пройде.

Перші два тижні найважче, ноги всі сині, болить поперек, тай загалом спина.

Руки взагалі не відчуваються. А працювати треба.

Якщо в бригаді є злодюжка, то щей уважно за лубянками дивитися треба, бо пропадають.

Весь місяць треба гарувати, це не робота, а самозанищення якесь. Там тиждень йде за два роки.

Заробила я ті гроші, приїхала додому, а там курс низький, “приїхали” – подумала я.

Що таке не щастить, і як з ним боротися.

Перші два тижні після роботи не хочеться робити нічого, виснажений організм дає про себе знати.

А всі друзі і родина одноголосно стверджують, що дуже гарно виглядаю, як після курорту.

– Я і вам такого курорту бажаю. Завжди віджартовуюсь я.

Особливий вид людей думає, що в Польщі гроші з неба падають.

Ось встаєш зранку, виходиш на вулицю, а там вони падають, і всі по 200 злотих. Збирай скільки завгодно.

А у вас як?

Автор: Аніна

Історія написана спеціально для osoblyva.сom