Я так раділа, що маю двох доньок, що на старість років собі жодної копійки не відклала, все думала, для чого мені ці гроші, якщо в мене дві такі помічниці буде. Та зараз я на пенсії вже давно і дуже розчарована

Якщо правду говорити, то я свого часу другу дочку народила, лише добре усвідомивши, що у першої не буде нікого після того, як нас з батьком не стане! Думаю, нехай буде у моєї доньки на світі ще рідна душа, щоб вона ніколи не була самотня. Раділа я дуже, що дві сестрички, дві дівчинки, дві донечки у мене будуть. Все-таки дівчатам домовитися простіше в житті.

А тепер вони бачити одна одну не можуть і чути не хочуть, що в голові зовсім не вкладається в мене. Гірше чужих людей, можна сказати. Я ніколи не думала, що так може бути і, що мої діти житимуть до кінця ворогами.

Звичайно, такий стан справ дуже засмучує мене з чоловіком, адже ми вже немолоді, на пенсії. Я ось уже кілька років не залишаю спроб якось помирити рідних дорослих доньок своїх: намагаюся поговорити то з однією, то з іншою, як би ненароком запрошую їх разом на дачу або на сімейні посиденьки.

Якби я не старалася, але нічого, на жаль, не виходить у мене: розгорається знову суперечка і конфлікт між сестрами поглиблюється ще більше, не дивлячись на те, що поруч мати в літах, яка все це бачить та хвилюється за них.

Я до кінця не можу зрозуміти їх. Виховували обох в любові, абсолютно однаково. Нікого ніколи не виділяли, навпаки, завжди підкреслювали, що любимо обох своїх доньок.

Ну, в дитинстві різниця в віці у них була пристойна все ж – десять років, як не крути. Як при такій різниці сперечатися? наче добре ладнали вони між собою завжди. А потім і взагалі роз’їхалися в різні кутки.

Старшій нашій доньці в двадцять три роки ми з чоловіком однокімнатну квартиру віддали – у неї наречений був, справа до весілля йшла вже, у них все серйозно намальовувалося. Ну ось, ми і вирішили, хай починає сімейне життя в своїй квартирі, там, може, і дитинка скоро буде. Так що ось, з двадцяти трьох років Людмила живе окремо.

А Ользі нашій тоді, меншій доньці, виходить, всього тринадцятий рік минав, вона ще в школі вчилася на той час.

Ользі тоді якраз, як минуло трохи часу, допомогти з квартирою не вийшло. Якби вона у нас була, невже б не допомогли? Хіба б я не дала власній донечці, яку усією душею люблю, квартиру якусь там?

Але ось так вже не склалося. Ольга кредит взяла з сім’єю. З чоловіком двоє діток у них тепер. І ми вже в віці, на жаль, і грошей особливо не накопичили, все життя донькам віддавали все, для них старалися.

У старшої, Людмили, сімейне життя так і не склалася: весілля так і не відбулося. Квартиру ми з батьком, звісно, у дочки, звичайно ж, не забрали. Дівчина і так була засмучена розставанням з нареченим. Та й навіщо забирати?

Про те, що житло коли-небудь буде потрібно молодшій доньці, тоді, на жаль, і не думалося – до цього моменту, здавалося, ще ох як далеко, ще сил і часу багато, колись щось назбирається і їй щось купимо. Та життя, на жаль, нам не дозволило цього.

Зараз нашій Людмилі сорок три роки, вона так і живе все життя в тій, подарованій нами, квартирі. Вона одна, ні сім’ї, ні дітей у неї немає і ніколи не було, на жаль. Працює на спокійній не дуже важкій роботі, сидить в офісі, подорожує, модно та дорого одягається, гарно доглядає за собою. Має можливість: житло у неї є, і зарплату старша донька витрачає цілком на себе.

Молодшій нашій донечці, Ользі, 33 роки вже, і у неї зовсім інші турботи, ніж у її старшої сестри. Діти семи і чотирьох років і квартира, за яку вони з чоловіком віддають одну зарплату цілком. На другу живуть вчотирьох: платять чималу комуналку, купують продукти і одяг, забезпечують маленьких дітей і старенький автомобіль, оскільки робота у чоловіка Каті в основному роз’їзна, і машина йому дуже на роботі потрібна.

– Це твої особисті труднощі! – говорила якось влітку на дачі на все селище Людмила Ользі. – Нічого було дітей заводити. Думати потрібно було головою! Скоро третього будете мати! Для чого, якщо не можете забезпечити гідне життя?

Це була одна зі спроб моя примирити своїх доньок, запросивши їх в один з днів разом «на полуничку». Примирення, звичайно ж, не вийшло, як я очікувала того. Справедливості заради треба відзначити, що Ольга теж не мовчала зовсім. Висказала вона все сестрі, що хотіла – що вона хитра така, адже й досі живе в батьківській квартирі, а за все життя нічого сама не має.

Не розумію, ну чому вони так відносяться одна до одної? Найближчі люди на цьому світі, я так мріяла, щоб вони одна для одної підтримкою і опорою були, адже у мене не було сестри і я так заздрила жінкам, які мали сестру – спілкувалися, допомагали одна одній. Як же так! Я думаю, що у всьому можна спільну мову знайти.

– Як як! – якось мені сказала літня сусідка по дачі. – Невже сама не розумієш, чому так в них склалося? Ти сама поставила клин між своїми дітьми своїми ж руками ще багато років тому. Чому тепер дивуватися, в цьому лише твоя вина, вибач, звичайно, але говорю те, що зараз думаю.

На нас з батьком, як не дивно, Ольга зовсім не ображається – вони люди старі вже, і уявлення про життя у них ось таке. Квартиру вони віддали дітям, які можуть бути до них претензії? Ображається вона на сестру свою рідну, яка раптом вирішила, що все має бути для неї. З якого дива? Могла б поділитися.

Будь у Людмили своя власна сім’я, діти – Ольга і слова б не сказала їй, бо знає, що зараз життя не просте, щось би придумали між собою сестри. Але ситуацію, що склалася вважає несправедливою. А за те, що сестра їй дорікала дітьми більше й знати її взагалі не хоче. Яке вона взагалі має право судити її та її сім’ю?

Отак минає рік за роком, ми з чоловіком зі смутком старіємо, сумно дивимося на дочок, які до цих пір між собою не розмовляють і не родичаються. Що ми з чоловіком можемо зробити, щоб вони помирилися? що в наших силах змінити?

Фото ілюстративне.