Я твердо переконана, що старіючі батьки не повинні утримувати своїх дорослих дітей. Це переконання сформувалося під впливом динаміки розвитку моєї сім’ї.
Я твердо переконана, що старіючі батьки не повинні утримувати своїх дорослих дітей. Моя позиція ґрунтується на особистому досвіді.
Обов’язки батьків закінчуються, коли їхня дитина досягає повноліття; після цього дитина повинна самостійно будувати своє життя , а батьки, можливо, надавати йому підтримку час від часу. У моєму житті це переконання сформувалося під впливом динаміки розвитку моєї сім’ї.
Моя мама сама виховувала нас з братом Владиком після того, як від нас пішов батько. На відміну від мене, націленої на кар’єру та незалежність, Владик рано створив свою сім’ю і багато в чому залежав від матері у фінансовому плані, незважаючи на те, що мав молоду родину та дитину.
Я побудувала успішну кар’єру і стала самостійною, живу безбідно, не потребуючи підтримки матері. Незважаючи на це, увага та ресурси моєї матері завжди були непропорційно спрямовані на Владика. Останнім часом здоров’я матері погіршилося, і я взяла на себе відповідальність за її фінансову підтримку, забезпечуючи її всім необхідним без прямого фінансування Владика.
Однак, коли вона попросила гроші на альтанку, я виявила, що вона направила ці кошти Владику на його особисті витрати. Це порушення довіри змусило мене переглянути підхід до фінансової підтримки, зробивши вибір на користь більш прямих форм допомоги, щоб переконатися, що все використовується за призначенням.
Хоча я продовжуватиму підтримувати свою матір, я відмовляюся підтримувати залежність Владика. Для нього дуже важливо бути самостійним, незалежно від очікувань нашої матері чи його самого.
Цей досвід зміцнив мою віру в особисту відповідальність та важливість встановлення меж фінансової підтримки в сім’ї.
