Я віддала рік за чоловіком, і планувала ще доробити до пенсії кілька років, а потім поїхати в Італію на заробітки. Та, нещодавно мене знайшов мій перший чоловік. Михайло сам прийшов до мене, сказав, що має серйозну розмову. Він розповів, що так і не одружився, а весь цей час лише про мене і думав, слідкував за мною, знав про мене і про мою сім’ю все. – Прости мене, – сказав Михайло. – Маю я перед тобою гріх, тому і не став тебе зупиняти, коли ти вирішила піти від мене
В моєму житті так склалося, що я два рази заміж виходила. Але, як кажуть, від долі не втечеш.
З своїм першим чоловіком ми прожили майже 2 роки, але розлучилися.
Ми з ним були родом з одного села, Михайло був старшим за мене на 3 роки. Після кількох місяців побачень, він зробив мені пропозицію, і старостів прислав.
Батьки мої зраділи, стали готуватися до весілля. Все було в кращих традиціях – палатка, накрита на моєму подвір’ї, 300 гостей (половину з яких я взагалі не знала), шлюб у церкві, весільні музики до ранку.
В селі вважалося, що чим пишніше весілля, тим щасливіше буде життя у молодих. Але у нас, чомусь, це правило не спрацювало.
Напевно, основною проблемою було те, що у нас з Михайлом не було дітей, а я дуже хотіла. І замість того, щоб шукати якийсь вихід (правда, тоді не було таких можливостей, як зараз), ми стали звинувачувати одне одного.
Сварки між нами не припинялися, і я вирішила, що нам краще розлучитися.
Що тут почалося! В селі заговорити про розлучення – це було щось неможливе. І мої батьки, і батьки мого чоловіка наполягали на тому, що нам не можна розходитися, адже ми вінчані.
Та я прийняла рішення, подала на розлучення, поїхала з села, влаштувалася в місті на роботу, і стала там жити новим життям.
Невдовзі я зустріла Петра. Він працював зі мною. Хлопець був моїм ровесником, ще ніколи не був одруженим.
Між нами виникла симпатія, і ми розписалися. Тепер уже все було значно скромніше, бо мої батьки і знати мене не хотіли, після того, що я зробила. А батьки Петра мене не прийняли, через те, що я вже розлучена, бо не про таку невістку вони мріяли.
Тож, нам нічого не залишалося, як самим давати собі раду в житті, не сподіваючись ні на кого.
У нас з Петром народилося двоє діточок, я таки стала матір’ю, і це для мене в житті дуже важливо.
Все у нас було дуже добре, я була щасливою поряд з Петром, але була одна дивна річ – мені постійно снився мій перший чоловік. У снах я або виходила за нього заміж, або була його дружиною.
Ці сни снилися мені настільки часто, що я вже почала хвилюватися. Навіть до священника пішла, все йому розповіла, а він мені сказав, що маю я гріх великий, бо живу з чоловіком без шлюбу, і дітей в гріху народила.
Священник радив мені розірвати церковний шлюб з Михайлом, і обвінчатися з Петром. Я вже майже погодилася на це, бо ті сни справді мене дуже вимучили. Але коли я дізналася, як все це важко, і скільки це коштує, то я передумала.
Петру навіть нічого не казала, так ми собі і жили. Але ті сни про Михайла не переставали снитися.
Прожили ми разом 30 років, дітей одружили, і здавалося, час пожити для себе нарешті настав, та, не судилося. Не стало мого Петра…
Все сталося настільки раптово, що я довго не могла оговтатися, і якби не мої діти, я просто не знаю, як би я це пережила.
Я віддала рік за чоловіком, і планувала ще доробити до пенсії кілька років, а потім поїхати в Італію на заробітки.
Та, нещодавно мене знайшов мій перший чоловік. Михайло сам прийшов до мене, сказав, що має серйозну розмову.
Він розповів, що так і не одружився, а весь цей час лише про мене і думав, слідкував за мною, знав про мене і про мою сім’ю все.
– Прости мене, – сказав Михайло. – Маю я перед тобою гріх… Бо знав ще до одруження, що не можу мати дітей, але тобі нічого не сказав, бо любив дуже, і втратити не хотів. Та я знав, як ти діточок хочеш, тому і не став тебе зупиняти, коли ти вирішила піти від мене.
Михайло опустив голову, по його зморшкуватому обличчі пробігла зрадлива сльоза.
– Заплатив я за все сповна, самотністю заплатив. А це дуже страшно… А тепер, прошу тебе, повернися до мене, і давай, хоч старість ми проведемо щасливо. Я і тебе любити буду, і дітей твоїх, як рідних, буду сприймати. Прошу лише, подумай… Я і гроші маю, наскладав за життя, так що ми бідувати не будемо точно.
Я не знала, що відповісти, бо такого повороту долі я аж ніяк не очікувала. Сказала Михайлові, щоб дав мені час подумати.
Мені важко прийняти рішення. А що б ви вчинили на моєму місці?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
