Я виховувалась мамою та бабусею, які з дитинства вселяли мені огиду до всіх чоловіків. Але я довела собі, що вони помилялися.
Мій батько був частиною мого життя до десяти років, після чого він раптово пішов. Вихована жінками, які твердо вірили, що жоден чоловік не може бути гідним, і що чоловіки неминуче кидають свої сім’ї – я виросла з недовірою до протилежної статі, що глибоко вкорінилася. Мати і бабуся, живучи разом, підживлювали це переконання.
Бабуся, так і не вибачивши зятю дрібні сварки, активно перешкоджала будь-якому примиренню між моїми батьками. Вона навіть підслуховувала їхні розмови, а потім критикувала мою матір за будь-які спроби помиритися.
Цей постійний негатив призвів до того, що мати почала цінувати бабусю за те, що та “врятувала” її від такого чоловіка. Під впливом цих двох жінок я навчилася цінувати самотність та гордість, а не спілкування.
Однак, незважаючи на їхні настанови, я закохалася у студента без гроша в кишені. Наше кохання було взаємним, і ми тихо одружилися – на жах моєї матері та бабусі. Будучи вже заміжньою жінкою, я зіткнулася з фінансовими труднощами, але вирішила не ділитися ними з матір’ю та бабусею, знаючи, що вони сприймуть ці труднощі як підтвердження своїх переконань.
Мій чоловік став для мене опорою, підтримуючи і даючи поради, особливо коли народилася наша дочка. Незважаючи на все, голоси матері та бабусі не замовкали в моїй свідомості, вселяючи в мене почуття недовіри до чоловіка.
Ця недовіра поширювалася і на подруг: я не наважувалася ділитися своїми подружніми проблемами, побоюючись їх засудження та пліток. Шлюб навчив мене тому, як можна прощати та розуміти один одного, що різко контрастувало з переконаннями, в яких мене виховували стільки років.
