Я завжди боялася, що Марина колись з’явиться у нашому з дітьми житті. Не знала, що це трапиться на випускному старшого сина…Як вона могла прийти?!

Ніколи не розповідаю деталі свого особистого життя, але впевнена, що історія зможе багатьох надихнути і переконати в тому, що все в житті можливо – треба лише вірити.

Мені було 26 років, коли на плановому огляді в гінеколога лікарка сказала, що я ніколи не зможу стати матір’ю. Ця сумна звістка мене дуже засмутила. Хоч я ніколи не марила ідеєю про щасливу і велику сім’ю, але можливість ніколи не почути найбажанішого в житті кожної жінки “Мама” жахливо лякала.

Мені було дуже погано. Думала, вже нічого не може засмутити мене іще більше, але я помилялася.

Через деякий час до мене зателефонували з лікарні і повідомили, що у моєї мами був гіпертонічний криз, тож довелося її госпіталізувати.

Я зібралася і чимдуж побігла у кардіологічне відділення.

Мене зустрів дуже симпатичний лікар, який намагався мене заспокоїти і переконати в тому, що зараз стан найріднішої стабілізувався. Чоловіка звали Андрієм. Він запросив мене до свого кабінету, щоб обговорити курс подальшого лікування.

Він смішно жартував, робив мені компліменти і навіть пригостив кавою. Спершу я думала, що це звичайна привітність, але потім зрозуміла, що між нами є щось більше.

Не встигла й оком змигнути, як ми почали зустрічатися. Мені це нагадувало легкий і пристрасний роман, але коли він вирішив познайомити мене зі своїми дітьми – я зрозуміла, що все серйозніше, ніж здається на перший погляд.

Оленці було на той момент 4 роки, а Іванкові – 7. Я шалено хвилювалася, чи сприймуть мене діти, чи зможу я знайти з ними спільну мову.

І дарма… Малюки прийняли мене, наче рідну. Спочатку, звісно ж, соромилися, трохи бокували, але не минуло й місяця, як ми стали справжніми друзями.

Я була на сьомому небі від щастя, коли Оленка вперше сказала:

– Матусю, ти ж від нас не підеш, як наша перша мама?

– Звісно ні, сонечко. Я завжди буду з вами, – крізь сльози промовила я.

Іванкові знадобилося трохи більше часу на такий відважний крок, але на другий рік нашого знайомства він таки сказав найважливіші слова…

Я ніколи не копирсалася в минулому Андрія, але одного дня жіноча цікавість таки взяла наді мною верх.

– Любий, пробач за питання, а куди поділася біологічна матір дітлахів?

– Втекла з іншим закордон. Воно й не дивно – вона закохується не в чоловіків, а в їхній гаманець. У мене, як ти вже знаєш сама, із цим не дуже, – з усмішкою промовив чоловік.

Після того, що я дізналася – усю ніч не могла ока зімкнути. Яка нормальна мати зможе покинути своїх дітей?! Як таке взагалі може бути?!

Але кожному своє, як то кажуть.

На святкування 5 річниці шлюбу ми з чоловіком отримали від Бога надзвичайний подарунок – 2 червоні смужки на тесті на вагітність. Справжнє диво – я ношу під серцем малюка!!!

Всевишній нагородив мене честю стати матір’ю одразу 3 найпрекрасніших діток.

Старші такій новині дуже раділи! Коли малюк народився – ні на крок від нього не відходили, допомагали мені. Іванко навіть суп навчився готувати, поки я була в лікарні.

Дні щасливого і благословенного життя минали швидко. Ми з Андрієм не зчулися, як наш синочок став справжнім чоловіком. От вже й до випускного готувалися…

Я чекала цього дня з нетерпінням – коли ж нарешті побачу свою дитину в красивому костюмі зі срібною медаллю на шиї з написом: “За особливі успіхи у навчанні”.

На свято останнього дзвінка планували йти всією дружною сім’єю. Моєю сім’єю….

Уявіть собі мій шок, коли я побачила біля школи біологічну матір дітей – Марину. Вона відлюдно стояла, гортаючи стрічку новин у своєму модному телефоні. Коли побачила Іванка – кинулася йому на шию. Почала виспівувати дифірамби хлопцю, мовляв, так пишаюся тим, що виховала таку чудову людину….

Я стояла і ледь стримувала сльози. Образа розпирала мене зсередини. Яка ж вона матір?! Де вона була, коли Іванко хворів, коли вперше закохався, коли мучився над вибором майбутньої професії? Я була його підтримкою і розрадою, а тепер мою дитину обіймає якась чужа жінка, яка про підлітка навіть нічого не знає.

Коли ведучі оголосили танець з батьками, я майже тремтіла від хвилювання. Моє серце б не витримало, якби він запросив її.

Я приречено опустила голову і почула над собою рідний голос:

– Мамо, потанцюєш зі мною?

– Я? – з трепетом в голосі мовила я.

– А хто ж, як не ти! У мене одна матір – і це ти безсумнівно.

Чи сподобалася Вам історія?