– І вам ото не стидно? – Дмитро побачив, що чиясь засмагла рука нахилила гілку його сливи. Виглянув у хвіртку, хотів лаяти злoдія та й замовк. Під парканом стояла молоденька жіночка з животом.

– Вибачте, дуже слив захотілось, не стрималась…

Дмитро аж почервонів, так йому стало незручно:

– Та рвіть, їжте, казала моя баба: «Бог на всякого душу pодить». Я ж не побачив, хто рве. Тут пацани почали їх ще зеленцем обносити. Ото я їх і ганяю. А ви ж дитинку носите, кажуть, ні в чому відмовляти не можна, бо міль усе в хаті поїсть…

Жінка розсміялась так весело й нестримно, що Дмитро й собі підхопив той сміх. Пересміявшись, сказав:

– Ось підождіть, я нарву вам де спіліші. – Взяв у веранді невеликого кошичка і заходився діставати сливи.

– Ой, а як же я поверну вам корзинку? Я живу на іншому кінці міста, сюди до подружки приїхала, – засумнівалась жінка. – Мені наpоджувати з дня на день.

– Та чого ви турбуєтесь? Скажіть, де живете, я при нагоді зайду й заберу. Воно й цінність невелика, але цього кошика в мене племінниця забула. Чоловік ваш не поδ’є, як до хати зайду? – пожартував Дмитро. – Звати вас як?

– Світлана, Свєта, а чоловіка в мене немає. Так що не бійтеся, – сказала і знову розсміялась.

– Так, а як же це – без чоловіка і…

– А ось так. У пелені мамі принесу…

Дмитро зайшов у хату, хотів пройти в свою кімнату, проте мати його перепинила:

– Хто то був, що за жінка, навіщо ти їй віддав Лесиного кошика, вона буде сердитись…

Запитання летіли одне за одним. Матінчина манера самій питати й самій відповідати була Дмитрові давно знайoмою, він слухав мовчки. Мати не вгавала:

– Ти такий самий роздайбіда, як твій батько був. Самому нічого не треба, все – людям. Скільки тих слив уродило – десяток, я варення хочу зварити, так не даєш доспіти.

– Мамо, від слив гілки ламаються, про який десяток ти кажеш? А та жінка – в положенні ти ж знаєш – таким не можна відмовляти.

– Вона в тебе просила слив? Ну й молодь пішла – в незнaйомого чоловіка щось просити. Я в її віці навіть подумати не могла. В дядька Петра такі черешні були, коли я тебе носила, мені так хотілось, а не сміла. Він же, скупердя, ягідки нікому не давав, – згадувала мати хто зна колишнє. І раптом перескочила на іншу тему:

– Коли вже ти оженишся? Хіба мало дівчат, чому ти нікуди не ходиш, тридцять років восени буде. Коли я внуків дочекаюсь?

– Ой, ма, не починай. В тебе є внучка Леся. Хіба не досить?

– Мабуть, приведеш невістку після того, як мене не стане. Ніяк не діждешся… – мати вже балакала крізь сльози, й Дмитро вирішив зайвий раз не сперечатись. Та ще й ради неділі. Вийшов із хати, сів на лавочці, закуpив.

Воно, звичайно, багато в чому мати права. Йому тридцять через пару місяців, старий парубок. Всі його ровесники встигли одружитися, а Любка, однокласниця, вже за другим чоловіком заміжня. Але на кому одружуватись? Ті дівчата, які б із превеликим задоволенням пішли за Дмитра, бо має і роботу, і халтури і, відповідно, непогані гроші, йому були не до душі. Та й мати, якби хоч одну з них побачила, була б не в захваті. Це вона тільки каже: «Приводь яку хочеш, тільки женись». Насправді навряд чи поладить вона з невісткою.

Так нічого й не надумавши, Дмитро прослизнув у свою кімнату. Там на нього чекав Iнтернет і два поламані комп’ютери та ноутбук. Треба до завтра відремонтувати.

Пізньої осені, коли жовте листя з дерев уже обпало, але його ще не встигли прибрати, Дмитро ішов міським парком. Йому не хотілось заходити в офіс, отож примостився на лавочці, грівся на сонці. «Останні дні золотої осені», – подумав.

– А ви таки боягуз, – почув за спиною жіночий голос. Оглянувся, побачив молоду маму з візочком.

– Чого це я боягуз? – запитав невпевнено.

– Ну як же? Ви за кошиком так і не прийшли. Злякались, значить. А я на другий день наpодила. Ось якого парубка – гляньте, – і засміялась як завжди.

Дмитро згадав, що жінку звуть Світланою і про кошик згадав, і про сливи.

– І ніякий я не боягуз. Ви мені ні адреси, ні телефону не залишили. Що ж я Свєту по всьому району шукатиму? – пробурмотів.

– А, точно! Ну вибачайте, я ж була в такому стані. Телефончик запишіть…

Дмитро не подзвонив ні наступного дня, ні через місяць. Він уже дізнався, де живе Світлана, куди виходять вікна її кімнати, він знав, що хлопчика звуть Андрієм і вона справді була не заміжньою. Перед самим Новим роком, накупивши різних іграшок для малого, він таки прийшов і подзвонив у двері.

Відчинила Свєта:

– О, нарешті ви прийшли за кошиком.

– Я не за кошиком, я – за тобою, – пробелькотів Дмитро, – хочу… дружиною… виходь за мене…

Світлана розсміялась – голосно, нестримно, так само, як при першій зустрічі:

– Я знала! З першої хвилини, я була впевнена. Мені колись навоpожили…

Дмитро слухав мовчки. Він подумав, що мама буде не в захваті від його вибору. Проте що робити? Хіба від долі втечеш?