– Як добре, що я тепер з вами в Польщі. Як постарію – сама не залишуся. – Звісно, мамо, в будинку для літніх людей ти знайдеш багато друзів!

Все своє життя я присвятила донькам. Вікуся і Златочка завжди були сенсом нашого з Дмитром життя.

Коли ми тільки одружилися, лікарі сказали, що у нас ніколи не буде дітей. Але ми не впадали у відчай — знали, що все в Божих руках.

Я багато молилася, їздила на всілякі прощі — от і сталося справжнісіньке диво! І не просте, а подвійне!

– Олено, у вас під серцем двоє малюків, — сказав мені лікар на черговому огляді.

Нашому щастю не було меж. Через кілька місяців ми дізналися, що чекаємо на дівчаток — заприсяглися собі, що подаруємо донечкам найщасливіше дитинство.

Свого слова ми дотримали. Віка і Злата ніколи ні в чому не знали потреби. Чоловік гарував на двох роботах та і я встигала суміщати материнство і кар’єру, аби тільки у наших дівчаток все було.

Знайшли! Тепер вона у мене успішний кореспондент на місцевому телеканалі.

Молодшенька сама вступила на державний в медичний університет. Ну як сама? 2 роки готувалася до іспитів з найкращими репетиторами.

Віка, як і Злата, від своєї професії просто в захваті.

Ми з Дмитром були щасливі, що змогли дати своїм дітям все, що було їм потрібно. Хто ж знав, що вони відплатять нам такою монетою?!

Своє істинне обличчя мої діточки показали після того, як помер мій чоловік. Все сталося так раптово. Дмитрусь згорів просто на моїх очах. Роки важкої праці не минулися без наслідків для його здоров’я. От серце і не витримало.

Незадовго до цієї трагедії Злата з Вікою переїхали до Польщі. Обидві навіть встигли вискочити заміж.

Пропонували мені переїхати до них у Познань, але я відмовилася. Краще буду в рідній Вінниці віку доживати, поруч з моїм Дмитриком.

Хто ж знав, що 24 лютого мої плани кардинально зміняться.

Неспокійно стало на рідній землі, от Злата і запанікувала. Приїхала, допомогла зібрати речі і першим же автобусом перевезла мене до себе.

Спершу все було чудово, доньки дбали про мене, робили все, щоб я почувала себе, наче вдома.

Але потім я випадково почула їхню розмову.

– Так! Ти права! То що ти пропонуєш?

– Я підшукала для неї чудовий будинок для літніх людей у Познані.

Хотіла б я змовчати в той момент, але не змогла стерпіти такого хамського поводження улюблених донечок.

– Ви що таке надумали, га?! Як вам не соромно? Хочете спекатися рідної матері?! Мені ж іще навіть 65 немає!

– Та ні! Ти все не так зрозуміла!

– А як? Як я мала це зрозуміти?!

– Мамо, сама знаєш, як важко жити в чужій країні. Доводиться платити великі гроші за оренду житла, а так ми могли б продати твою квартиру у Вінниці і вкласти гроші у власну домівку. 

– Що?! То ви мене сюди привезли тільки для того, щоб відібрати квартиру, в якій я прожила з вашим батьком 40 років?! Безсоромні. Не буде цього! Я повертаюся в Україну.

Зібрала речі, звеліла дочці відвезти мене на вокзал і посадити на автобус.

Вони мене відмовляли, просили пробачення, але я не збиралася з ними миритися.

Тепер от живу в своїй квартирі зовсім сама. З доньками майже не спілкуюся. Дуже важко на душі…

Може, й справді, продати житло і віддати гроші Златі з Вікою? Але як же я буду в тому домі для літніх людей?

Що ж робити?