Як кажуть, нічого не віщувало біди, але вона була. Тому одного чудового дня, коли чоловік вернувся з чергового рейсу, я його поставила перед фактом
Жили ми з чоловіком добре, двадцять років за плечима, діти, думали хату собі будувати з часом. Я в магазині працюю, а він їздить в рейси і таки копійка є. В мене вдома чисто, наварено, діти вже вчаться, тому лишень кіт мене зустрічає з роботи.
Як кажуть, нічого не віщувало біди, але вона була. Тому одного чудового дня, коли чоловік вернувся з чергового рейсу, я його поставила перед фактом:
– Я подала на розлучення.
Остап закліпав очима, а я поставила сумки до його ніг і додала:
– Тепер можеш їхати до своєї Люби і не вертатися.
Він втратив дар мови, адже був певен, що я нічого не знаю.
А я дізналася і дізналася в той момент, коли молодша донька мала всього три роки. Який я тоді мала вибір? Залишити дітей без батька і що далі? Ми тільки-но заїхали в нову квартиру, бо роки жили в гуртожитку, я не могла налюбуватися, що у мене власна ванна і кухня і отак все покинути, бо у чоловіка хтось є?
Нікому нічого не сказала, щоб люди не лізли в душу зі своїми порадами, але сама своє знала, що головне не йти з нічим, а там видно буде.
Не можу й описати, що я почувала, коли чоловік вертався з «рейсу», весь такий задоволений і обіймав мене, бо скучив. У мене й голова починала нити, далі ще знаходила тисячі причин аби не бути поруч з ним.
Вийшла на роботу і наче жила, як усі. А ось тепер вирішила, що з мене досить такої ролі і пора вже мені жити далі, навіть, себе картала, що так довго чекала.
Нас розсудили, квартиру розділили і інше майно, Остап говорив, що такого немудрого рішення в житті не бачив, що я буду лікті кусати та приповзу миритися.
Я покивала головою і на тому ми розійшлися, щоб не бачитися довгі роки.
Зустрілися далі на весіллі в старшої доньки, бо діти з ним спілкувалися, адже він їх любив, а я не перечила аби він давав їм гроші на їхні потреби, бо ж дівчатка хочуть одягатися, гуляти.
Бачили б ви, якими очима він на мене дивився, адже не думав, що колишня жінка може так виглядати. А що мені тужити, коли я купила собі двокімнатну квартиру і зробила в ній ремонт, тепер гроші витрачаю лише на себе, бо дім у мене повна чаша, діти вже самостійні.
Ви спитаєте, в якій країні я була на заробітках? А я не була і з країни не виїжджала. Просто всі ці роки, я ретельно збирала гроші, які чоловік давав на родину, приносив зарплату і забував де залишив заначки. Те все я переводила в долари і тримала у мами, це була така моя компенсація за його гульки.
Коли Остап скаржився, що куди я гроші тільки діваю, то я лиш криво усміхалася. Думаю, якби не криза дві тисячі восьмого та ріст долара в чотирнадцятому, то все б якось у мене вийшло швидше і з розлученням і з квартирою. Але вже як є, бо я в свої сорок сім і справді, як та квіточка, незалежна і щаслива.
– Ти дуже добре виглядаєш, – сказав мені Остап, а сам вже геть був не той.
– І так само почуваюся, – відказую я.
– Маєш когось?
– Звичайно, – відказую, – Купив мені квартиру і живемо разом душа в душу.
Чоловік якось поник, намагався втримати лице, але мені було байдуже. він сам цього хотів, гарно влаштувався на дві родини, то хай сам на себе пеняє, бо то спочатку все здається дуже гарним і хвилюючим, але час показує, що кінець отакий, що ти чужий своїм дітям, дружині та й і іншим не потрібен. Так, я була тоді нещаслива, але от тепер я дуже навіть щаслива, що не скажеш про нього.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
