Як же ми чекали й готувалися зустрічати маму з Італії, де вона пропрацювала 5 років! Приготували їй подарунки і замовили ресторан, аби влаштувати справжнє свято для мами, запросили родичів, кумів і найближчих друзів. Та на святі на її честь мама повідомила новину, від якої мені стало ніяково і дуже неприємно! Це зовсім не те, на що я очікувала…

Як же ми чекали й готувалися зустрічати маму з Італії, де вона пропрацювала 5 років! Приготували їй подарунки і замовили ресторан, аби влаштувати справжнє свято для мами, запросили родичів, кумів і найближчих друзів. Та на святі на її честь мама повідомила новину, від якої мені стало ніяково і дуже неприємно!

От вже ніколи не думала, що ображатимуся на маму і на сестру одночасно. Не така я людина, не злопамятна зазвичай. Але життя розставило все так, що почуття несправедливості я нікуди подіти не можу, та й не хочу. І доводиться із цим жити, іншого варіанту нема?

Ми з сестрою Тонею виросли у великому сільському будинку. Наша сім’я завжди була дружною, але дрібні родинні непорозуміння і чвари не оминули і її. Найчастіше їх починала мама, оскільки вона постійно боялася, що виростить із нас лінивих та невмілих дочок. А це для сільської жінки означає величезну ганьбу, якщо ви не знали.

Тому нас з сестрою жодна робота не оминала. Ми прибирали, прали, готували. Потім, коли підросли, навчилися працювати на землі: мама хотіла, щоб у разі чого ми завжди могли себе прогодувати. І тут я її розумію.

Коли ми з сестрою почали ходити на побачення з юнаками, мама теж завжди була тут як тут зі своїми життєвими порадами. Тато в це не втручався, його більше займав будинок: він хотів зробити до нього велику прибудову, щоб у ньому могло мешкати ще більше людей.

Першою вискочила заміж Тоня і поїхала з чоловіком жити до міста. Я тоді ще казала татові, мовляв, даремно стараєшся й пнешся, я теж поїду з коханим кудись подалі. Та батько мене не слухав.

З часом же вийшло так, що батько як знав. Я розлучилася зі своїм чоловіком на третій рік спільного життя. Забрала ще маленького сина і поїхала жити до батьків. Місця завдяки татовим зусиллям вистачало. Тож ніщо не заважало мені виховувати сина в селі, на свіжому повітрі.

А ось сестра влаштувалась у місті з чоловіком і у них, начебто, все склалося дуже добре. Антоніна вирішила стати домогосподаркою і у них, одне за одним, народилися аж цілих чотири дитини! Мені цього ніколи не зрозуміти, тут з одним хоч би впоратися.

Але час минав, і справи потихеньку погіршувалися. Не в мене: я ростила сина, допомагала батькам у господарстві, дякую, мамо, ще в дитинстві навчила. У нас, у принципі, все було одне й те саме, але в цілому жили нормально.

А ось від Тоні все частіше і частіше почали приходити погані новини: грошей не вистачає, з такою кількістю маленьких дітей дуже важко впоратися, та й чоловік не справляється – схуд увесь. Їм би відпочити, але як, коли щодня приходять нові й нові неоплачені рахунки? Хоча зі здоров’ям все, слава Богу, ще добре.

Тоді мама вирішила, що їй вдома робити нічого і хочеться поїхати до своєї подруги на роботу. В іншу країну, в Італію на заробітки. Ми всі розуміли, чому вона так вирішила, але ніхто про це в слух не говорив.

Тож за кілька місяців зборів мама вирушила на чужину. Там вона з допомогою подруги влаштувалась на роботу і почала висилати гроші додому. Трохи навіть нам із сином перепадало, але більшість діставалася сестрі – у неї ж діти.

Мене ж все це насправді повністю влаштовувало. Ну звичайно. Тоні гроші були потрібнішими. На таку купу дітей просто магазинами пройтися – вже втомишся. Не кажучи вже про все інше.

Тоня з чоловіком навіть кілька разів приїжджала до нас, у село. Тут зять татові навіть із ремонтом трохи допоміг: було видно, що мама закордоном старалася недаремно. Сестрин чоловік трохи погладшав і взагалі, виглядав досить відпочилим, ми всі раділи.

А я тим часом познайомилася з одним цікавим чоловіком. Не багатий, але працьовитий і чесний, з сусіднього райцентру. І з моїм сином вони гралися й спілкувалися, як рідні. То чому б не подумати і про другий шлюб? Можливо, тепер, вдруге, все вийде як треба.

Побалакала я з батьком і він погодився, щоб Паша мій жив у нас, у моїй прибудові. Але тільки тимчасово, бо я хотіла все-таки з часом поїхати жити в місто, де більше перспектив для дитини та й для нас з роботою.

Мама теж дала добро, але, щиро кажучи, було зрозуміло, що вона не надто за мене переймається взагалі. Ну чоловік та чоловік, нехай живе. До свого зятя в неї було набагато більше ніжних почуттів: вона і дату його народження знає, і сама дзвонить, вітає. Не те, що мій випадок. Ну та добре, ми ж справді ще офіційно не побралися з Павлом. Може, потім усе буде інакше?

Але мої надії були марними, оскільки через 5 років життя й роботи за кордоном мама вирішила, що заробила достатньо. Про це вона всіх нас сповістила, і всі, звичайно, були з нею згодні.

На честь маминого повернення ми вирішили зробити невелике свято «для своїх» і навіть замовили невеликий банкет в одному міському ресторанчику. Прийшла сім’я сестри, тато, куми батьків і навіть мій наречений. Нарешті, я думала, вони з мамою познайомляться і, може, вона змінить свою думку щодо Павла. Але мене чекало розчарування.

Ближче до вечора мама, піднімаючи тост, подякувала нам за такий щедрий прийом і сказала, що має для нас сюрприз. А саме зароблених нею грошей вистачить сім’ї Антоніни аж на нову, більшу квартиру. А якщо вони вигідно продадуть або обміняють свою стару хрущовку, то варіантів стане лише більше. І дітям буде просторіше, і Тоні з чоловіком стане вільніше дихати.

Я, звісно, була рада за сестру. Але для мене жодних подарунків у мами не було. Як вона могла ухвалити самостійне рішення у цьому питанні?

Тільки потім, коли я зосталася з мамою наодинці, вона запитала мене, чим я незадоволена? Адже мені дозволено жити у батьків скільки захочу та з ким захочу. Будинок у спадок дістанеться, звичайно ж, мені. Хоча, зрозуміло, що ні про яке місто не може бути й мови. В місті все дорого і ці квартири, бетонні коробки. Не те, що свій власний будинок. То що, мовляв, які у мене претензії?

І ось, досі мене не попустило. Мама дуже ясно дала мені зрозуміти, що я тепер сидітиму з нею і батьком у старості. Що моя дитина навчатиметься у сільській школі, а чоловік, якщо ми взагалі одружимося, не стрибне далі бригадира на місцевому виробництві.

А в цей час у Тоні руки розв’язані. Незважаючи на те, що має чотирьох дітей! Вона в місті з власною квартирою. І як, скажіть, невже це справедливо? Чи можна справді міряти все за кількістю? Один син – живеш із нами. Більше дітей? Ось тобі гроші на нове житло.

Прикро, аж хочеться плакати. Але зробити нічого зараз я просто не можу. Хоча більше за все хочеться все покинути й поїхати з Павлом в місто на оренду. Але ж тоді повністю зіпсую стосунки з батьками. Як вчинити правильно?