“Якось, хлопчик якого я за вухо вхопила – приїжджав до мене і запрошував мене на проводи, коли в армію йшов .”
Найкращі спогади про життя вчительки із 40-річним стажем Ніни Миколаївни
Коли я працювала в школі, то була дуже строгою та вимогливою вчителькою.Можливо інколи навіть занадто.
Деколи , бувало таке вже щось діти витворяють , то я могла за вухо вхопити, але не крутила.
Якось , хлопчик якого я за вухо вхопила – приїжджав до мене і запрошував мене на проводи , коли в армію йшов . Значить не тримав образи.
Наталочка, медалістка моя, дуже розумна дівчинка, завжди дзвонить до мене .І взагалі, дзвонять до мене учні , не забувають. Якось кажуть мені:”Ви до кого строгіше ставились, ті краще розуміють вас на старості”.
Я просто жила своєю роботою, жила дітками. У мене,нажаль, немає діток своїх , але в школі були всі мої.Я дуже любила всіх дітей, яких я вчила .
Я вже рік тут живу . Я сама вирішила піти сюди , бо дома я сама жила , а самій мені вже не можна залишатись. В мене така хвороба, що всю трусить мене , навіть їсти інколи не можу зварити.
Часто зараз згадую час , коли я працювала і знаєте від чого найтепліше на душі стає? Ви мабуть будете сміятись зараз, але це коли вдало пройшов урок.
Я просто дуже любила свою роботу.У нас вся сім’я вчителі. Тому мені з дитинства привили любов до навчання та до викладання.
В школі я викладала хімію і біологію. Я після навчання ніяк не могла влаштуватися на роботу в Яготині , це місто звідки я родом. То я сім років їздила по селах вчителювала , поки не звільнилось місце в Яготині.
В школі мене всі боялися.Але не тоді , коли я кричу , а коли починаю говорити тихо.Вже всі знали, якщо я переходжу на шепіт , значить зараз комусь буде не солодко.
А який колектив у нас був. Всі такі дружні були , допомагали . У нас була вчителька історії, хвора була (глаукому мала), а вдома ще діток двоє і чоловік – інвалід. Хату недобудували , тяжко їй було.
От ми з дівчатами вирішили її трохи розвеселити і зробити сюрприз на день народження. Ми столи накрили в учительській , привітання зробили на цілу стіну, торт купили .
Як вона плакала , коли побачила це.
А от з чоловіком свого життя не вийшло мені зустрітись .
Я була одружена.Коли мені було 30 років, я вийшла заміж, але так і не відчула, що це моя людина.Тому ми розійшлися.
Але з друзями і з родиною мені пощастило в житті. Подруги та сусіди навіть сюди до мене приїжджають . Дзвонять також часто, все запитують може мені потрібно щось.
А кума в мене яка золота.Їде якось нещодавно до мене, а сумку тягне ще більшу .Вона до речі теж вчителька.
Я їй кажу: “Куди ж ти це тягнеш, мене тут годують , все є” .А вона мені каже, що інакше не може, хоче мене потішити.
Всі в мене хороші, всі.
