“Їла пшоняну кашу, і брехала дочці, що доїдаю смажену курку і запиваю її апельсиновим соком. Гiрку долю дуже маю, та бoюся їй сказати правду. Не дай Бог їй дізнатися!” Але …

“Їла пшоняну кашу, і брехала дочці, що доїдаю смажену курку і запиваю її апельсиновим соком. Гiрку долю дуже маю, та бoюся їй сказати всю праду. Не дай Бог їй дізнатися!” Але сусіди не хочуть мовчати

Сусіди мені кажуть, щоб я з дочки зажадала законні аліменти, а я краще голодувати буду, але в суд на рідну дитину ніколи не подам.

Начебто і не була ніколи моя Аня жаднюгою. Маленька навіть шоколадкою зі мною завжди ділилася, та й після інституту завжди мені грошики «підкидала».

«На, мамусю, купи собі хустку або тапочки нові», «От тобі, мамусю, на солоденьке».

Від грошей її я відмовлялася, тому як сама ще працювала, і прогодувати себе цілком змогла. Але все змінилося в моєму житті, після того, як я вийшла на пенсію.

Протягом останніх п’яти років вахтером в школі сиділа, та ще й підлогу мила. Втомлювалася, звичайно, але хоч грошей на таблетки вистачало. А як на моє місце взяли іншу, молодшу, то стала просто виживати на пенсію. З них половина на комуналку йде, взимку і того більше.

Моя основна їжа – це каші, супчики на воді (варю їх на два дні), та молочко іноді купую. На такому харчуванні довго не протягнеш.

Я вже не кажу про засоби гiгієни, різні там дрібниці і лiки. Що прописав мені лiкар в минулому році, просто не купую. Не лiкуюся. Тому що банально нема на що! Купити тaблетки і сидіти без хліба?

Дочка моя теж в тому році другий раз вийшла заміж і поїхала з новим чоловіком в столицю. Надсилала фотографії, машину вони купили, квартиру в іпотеку взяли. Ось в Туреччину їздили.

Дочка мене питає про здоров’я, що смачненького готую.

Я їй весь час брехала, що все добре, що все у мене є. Брехала, що ось курку смажену їм, сік апельсиновий п’ю. Хоча я вже давно забула як виглядає і курка і сік.

Я брехала, а вона вірила. Хоча вона прекрасно знає, яка у мене пенсія, і які в магазині ціни.

А недавно не витримала, і відкритим текстом попросила у дочки трохи грошей. Хотіла хоч овочів купити, щось на зиму заморозити, та останні шльопанці порвалися ще, як на зло.

Дочка на моє прохання, ласкаво прощебетала: «Звичайно, матуся». А на наступний день мені на картку прийшли 100 гривень. Допомога доньки.

Я хотіла вже назад їй відіслати, та не знаю як це робити через інтернет. Вона ввечері потім зателефонувала, запитала мене про гроші, чи отримала я їх? Я подякувала. Поклала трубку, а потім розревілася, як дyрна.

Так, у них там в цій столиці чашка кави стільки коштує! А вона єдиний раз, коли мати попросила про допомогу, дала мені ці нещасні 100 гривень.

Тепер я зареклася. що більше не буду благати її про гроші. Додумається матері допомогти, сама вишле, А ні, так ні. Буду далі брехати про вигадане м’ясо, яке я їм кожен день.

Я брехала, щоб її не засмучувати, а вийшло он воно як. Вона може і справді думає, що в провінції у нас тут все даром, і тільки в столиці ціни високі. Давно вдома не була вона, давно до матері в холодильник не заглядала.