Замели сніги дорогу до матері. Насамоті провела Новий рік. Зварила для себе і кота жменю картоплі. Зробила салат з капусти, огірків та цибулі. Вицідила рештки олії з пляшки – трохи примастила. Гіркою була доля Уляни, все діток виглядала

Зима видалася дуже щедрою на пухнастий сніг. Його насипало так багато, що в тітки Уляни від лопати, аж руки боліли. Кожного дня жінка вперто бореться з великими і білими кучугурами.

Насамоті провела Новий рік. Та вона його і не зустрічала так як люди. Зварила для себе і кота жменю картоплі. Зробила салат з капусти, огірків та цибулі. Вицідила рештки олії з пляшки – трохи примастила вітаміни. Справжнісінька вегетаріанка. Це меню в Уляни щоденне. Вже звикла до таких харчів, і деколи здається, що інакших на світі не існує. Джерело

Вічний піст. Худа, мов тріска. Лише очі великі, ніби дві підморожені тернові ягоди. Дивує те, що в тому нужденному тiлі звідкілясь беруться сили. Бо, як тільки-но розвесниться, жінка з ранку до вечора, товчеться на городі. Так завзято махає сапою, ніби хоче силоміць присипати землею свою самотність.

Ще донедавна Уляна мала сім’ю. Жили вони не так вже й заможно, але на хліб в людей не просили.

Майстровитий Антон вмів і верха в хаті звести, і підлогу вистелити, і навішати вікна чи двері. Кожний день в хаті водилася свіжа копійка. Діти, а їх було троє, завжди були охайно одягнутими і не голодними.

Хвороба раптово забрала господаря. Невдовзі сини і дочка подалися з батьківської хати. Кожного доля повела в світи власною стежкою. В далеких краях Ігор, Матвій і Дарина познаходили своє щастя. Завели сім’ї. Понароджували власних дітей – її онуків. Життя продовжувалося.

Стара Уляна навіть деколи, сидячи біля грубки, в котрій палахкотів вогонь, тішилася за чималу родину. Якби всіх члeнів сімейства зібрати за одним столом, то могло б здатися, що то маленьке весілля. Якби. Вона не чарівник. Немає в неї казкової палички, від помаху якої може статися диво.

Щоправда, можна написати дітям листи. Подати звісточку, так би мовити. Біда в тому, що перо тримала в руці, коли ще бігала до школи. Геть чисто забула і алфавіт, і правопис. Когось просити з сусідів – незручно. Не варто, аби вони знали про її страждання материнські. Потім чого доброго, селом довгими гадюками, поповзуть плітки. Люди смакуватимуть ними. Дехто втішатиметься, додаватиме більше неправди, згущуватиме фарби.

От, якби мала Уляна мобільний телефон! Надійний зв’язок, в будь-яку хвилину міг би з’єднати її з дітьми. Відразу зникли б сотні кілометрів, що відокремлюють маму від синів і дочок. Говорили би собі донесхочу. Так, ніби за столом, у хаті.

Такої розкоші Уляна не могла собі дозволити. Вона складала пенсію до пенсії, грошей не марнувала — економила кожну копійку. Думала про майбутнє. Бо, не доведи Господи, може захворіти несподівано. Задарма лікувати ніхто не буде. На носі весна і слід город обробити трактором чи купити насіння. За все доводиться платити. Нині такі часи настали, що тато маму даремно не цілує.

Може статися, що хтось раптом надумає навідатися до мами. Хоч би як не горіла бажанням щось дати, то немає звідки. Не тримає ні корови, ні свині. Лише кілька курок трохи веселять серце. Так що крім сотні-другої гривень не може вділити бажаним гостям.

Старший син був у неї минулого літа. Покрутився по подвір’ю кілька днів, попив гoрiлки з сусідом, та й подався до своїх. Мовляв, має нагальні справи. Зогнила лавка і досі не полагоджена. Велика гіляка з дуплавої груші, котру кинув вітер, так і лежить на штахетах. Спробувала сама відтягнути. Не змогла. Отака поміч з дітей!

«Прости мені, Боже», – подумала і вкусила себе за язика. Не хотіла грішити. До того ж перед Різдвом. Кажуть, що діти народжуються тільки від любові. Може, б так воно є. Бо якби Уляна не кохала свого Антона, то, мабуть, не привела б на світ, аж трьох малюків. Ні, таки не можна гнівити Бога. Він, там, на небесах, певно, знає, що робить. На все Його воля.

Он, недалеко від неї, живуть заможні люди. Все в них є. І худоби повно, і легковик, і грошей чимало, а дітей катма. Куди, тільки не їздили, де лише не лікувалися, та все даремно. Якось навіть прийшли до Уляни. Засиділися допізна. Пригощали такими делікатесами, що їй і не снилося. Вся їхня бесіда зводилася до одного – аби вона вмовила когось з своїх віддати онука. Навічно. Отак взяти і відмовитися від рідної крoвинки. Ото придумали.

Уляна мала виступити посередником в отій оборудці. Та де таке бачено, аби при живих і здорових батьках дитина йшла на чужі хліба? Тоді жінка згорнула в кошик дари місцевих данайців і випроводила з хати. Образилися. Хоч минуло чимало часу, а вони не вітаються. Ніби вона чимось дуже перед ними завинила. Про цю пригоду Уляна так і не повідала рідним. Навіщо? А то подумають, що мати зовсім з глузду з’їхала.

Нелегко самій. Навіть лячнувато. Крім котика, котрий муркає щось своє біля грубки, ні з ким поговорити. Тваринка розумна. Він моститься до бабусі, треться об ноги. Проситься на руки. За вікном хурделиця гуляє в дикому танці. Сніг заліплює вікна. Уляна відкриває дверцята грубки і вкидає трохи хмизу в червону пащеку. Мружачись, дивиться на мерехтливий вогонь, ніби полум’я може підказати їй, що буде далі, за довгою вервечкою зимових близнюків-днів. Від тепла, що обіймає її, та котика дрімота закриває повіки.

– От кому добре, — каже Уляна і гладить шорсткою рукою чорно-білу спинку Мурчика.

– Лише я, мов та сирота, нещаслива. Ні захистку, ні поради, — продовжує далі сама до себе. Котик відкриває очі і віддано дивиться на бабусю. Буцім розуміє її. От, якби вмів говорити, то трохи розрадив би свою господиню.

Непомітно для Уляни минуло Різдво. Про велике християнське свято кілька днів нагадували дзвони сільської церкви. Вони весело бомкали. Сповіщали людей про народження Ісуса Христа. Кликали віруючих до храму, аби щиро помолитися. Заспокоїти людські пристрасті, стати милосердними до ближніх, забути про образи. Зміцнити в собі віру на краще майбутнє.

Та чи дочекається Уляна чогось ліпшого в своєму житті? Важко сказати. Он щедрувальники, котрі на Різдво ходили від хати до хати до неї не звернули. Пройшли мимо, ніби там ніхто вже не живе. Стало образливо. Навернулися сльози на очі. Не досить того, що діти майже забули маму, а тут ще й односельці викреслюють з списку. Боже, мій Боже! За що така кара? Чим заслужила неповагу з вашого боку? Кому не вгодила? Немає жодної відповіді.

Як і сотні літ тому, так і нині, бідному і самотньому немило на світі жити. Заспокоєння Уляна знаходить у молитвах. Як вміє, хрестить лоба. Пильно дивиться на стару ікону, що колись мати принесла з Почаївської Лаври. Вицвілий рушник, вишитий її руками, треба вже було б випрати, та не вистачає часу. Скручені поліартритом пальці через силу складає в пучечок. Неквапом на собі творить хрест. При цьому думками звертається до дітей. Їй здається, що вони сидять он на лаві, попід стіною. Молоді й вродливі. Усміхнені і щасливі. Та ні! Це місячне сяйво кинуло знадвору кілька темних тіней, крізь віконну шибку.

Тиша поволі наповнювала всі закутки кімнати. Довга зимова ніч брала в полон Уляну, котика, хату. Як вода у пісок, відходив ще один день у її житті. Пора лаштуватися до сну. Якщо Всевишній буде милосердним, то вона завтра вранці, знову вийде з лопатою на подвір’я. Звично прокладатиме стежку в глибокому снігу. Якби мала багато сил, то навіть прокопала б дорогу до рідних дітей. Їм напевно таки нелегко віднайти нині, посеред зими, шлях до хатини, де народилися і виросли. Хурделиця надовго задула єдиний путівець, котрим сини і дочка, помандрували в далекі краї.

Може, провесні, як пригріє сонечко і побіжать-заграють талі води, хтось таки разом з птахами прибуде до знайомого обійстя-гнізда! Вона чекає!

Мати живе надією. Подумки обнімає і цілує дітей та внуків. Може, це ще і тримає Уляну на цім світі.

Михайло СОЛОВЧУК.