Зараз мені 42 роки. Я все ще живу з мамою – тата не стало вісім років тому. Я не успішний в своїй професії, одружений на жінці, яку не люблю, а власну дитину від першого шлюбу бачу тільки по вихідних. Від всього, що мене оточує щаслива тільки одна людина на світі

Допоможіть! Я сенс життя моїх батьків!”

Я не пам’ятаю, чи займалася мама в моєму дитинстві чимось окрім мене. Здавалося, весь свій вільний час вона присвячувала мені і моїй освіті, розвитку, вихованню.

Батько багато працював, за його словами – “Щоб у мене все було”. У мене дійсно було все. Варто було мені в магазині тільки подивитися на якусь річ – велосипед, музичний центр – батьки тут же влазили в борги (якщо це була велика покупка) і купували мені бажану річ. Хоча часом це була хвилинна примха.

Я не знав відмови ні в чому: ні в кишенькових грошах, ні в батьківській увазі. Мабуть, єдине, чого мені не вистачало – це свободи. Це сильніше стало відчуватися в міру мого дорослішання. Мені все менше хотілося посвячувати батьків у мої проблеми – тому що вони активно вирішували їх неприйнятним для мене способом. Наприклад, коли я поділився радісною новиною, що мене взяли в футбольну команду шкільної збірної, мама тут же побігла до директора і написала заяву, що я не можу грати за честь школи за станом здоров’я.

Здоров’я, однак, у мене було міцним. Я рідко нездужав, але коли-це все ж траплялося, тато брав лікарняний, а мама… Мама і так цілими днями була зі мною.

З віком мені стало здаватися, що мені не вистачає повітря у власній квартирі, поруч з найріднішими і близькими мені людьми, які зробили все для мого блага. Це почуття обтяжувало мене, порушувало моє душевну рівновагу, але я не показував цього – мій поганий настрій послужив би приводом до великої розмови в дусі “Хто образив мого хлопчика?” “Хлопчику” на той момент виповнилося вісімнадцять років.

Вибір професії став для мене свого роду драмою. Я завжди мріяв про літаки, марив ними – ми з батьками часто подорожували. Я успішно склав іспити в авіаційний, але коли поділився цією новиною з батьками, їх це неприємно здивувало. Мама довго плакала і говорила, що не для того мене виховала, щоб “в розквіті років залишитися без дитини – літаки щороку падають, невже ти цього не розумієш?”

Коли я вирішив піти з дому і орендувати квартиру неподалік від університету, мама злягла. Мені довелося залишитися вдома. світ навколо мене затягувався все тугіше. Мама щоразу нагадувала мені про те, що пожертвувала для мене своїм життям – кинула роботу, осіла вдома, щоб виховувати мене. Але ж я її не просив про такі жертви. Краще б я цього не говорив! Я моментально став невдячним сином, що не цінує того, що для нього зробили батьки.

Я закінчив юридичний факультет і влаштувався працювати за фахом. До тридцяти років встиг одружитися – дівчина дуже подобалася мамі, встиг так само швидкоплинно розлучитися (по зворотній причині).

Зараз мені 42 роки. Я все ще живу з мамою – тата не стало вісім років тому. Я не успішний в своїй професії, одружений на жінці, яку не люблю, а власну дитину від першого шлюбу бачу тільки по вихідних. Від всього, що мене оточує щаслива тільки одна людина на світі – моя мама – за її словами, я виправдав її очікування – значить, життя її прожите не дарма. А мені здається часом, що вона прожила два життя – своє власне і заодно моє. Я відчуваю себе обкраденим і обдуреним. А життя пройшло повз мене…”

Скільки таких викривлених доль? Ім’я їм – легіон. Одні плачуть в кабінеті психотерапевта, інші намагаються все змінити – але з життєвого сценарію дуже важко вирватися, батьківські установки міцно тримають людину, тиснуть на жалість, на совість, маніпулюють, залякують. Я бачу на роботі дітей – майбутніх пацієнтів психотерапевта, яким батьки вирішили присвятити своє життя без залишку. Цим дітям ніколи не буває нудно – батьки роблять все, щоб дитина ніколи не відчувала негативних емоцій, не нудьгувала, не плакала … Вони відмовляються від своєї кар’єри, щоб виховати дітей, дати їм гарну освіту – а на старості років докірливо хитають головами “яку невдячну дитину я виховав!”.

Не відмовляйтеся від свого життя заради дитини! Не ставте метою уберегти дитину від негативних емоцій, припиніть вибирати їй друзів, професію, долю… Не уявляйте себе вершителями доль – дозвольте дитині прожити власне життя – зі своїми злетами і падіннями. Просто будьте поруч у важку хвилину! Я бажаю вам щастя! І взаєморозуміння!

Автор – Aйша Iдрісова