Знайшла школярка гаманець, а там ціла купа грошей. Але мала раділа не довго
Теплого весняного дня Надійка поверталася після уроків додому. Дівчинка неквапливо йшла вулицею, радіючи золотавому сонечку, що весело світило на лазуровому небі. Вона милувалася деревами, вкритими ніжно-рожевим запашним цвітом. Перед самим носом Надійки продзижчав хрущ. Мала розсміялася, коли той від несподіванки впав на землю й кумедно задриґав лапками.
Дівчинка не поспішала додому, вона з цікавістю дивилася на все, що траплялося на її шляху: на рудого кота, на веселу зграйку горобців, на людей, що йшли назустріч. Особливо подобалося Надійці роздивлятися вітрини крамниць.
«Ех, – думала дівчинка, затримавшись біля магазину, де продавали мобільні телефони. – Коли вже мені батьки подарують новенький телефон із фотокамерою?»
Така мобілка вже була в її найліпшої подружки Юлі. Надійка їй заздрила, проте батьки дівчинки не поспішали купити їй таку дорогу річ.
– От закінчиш рік із гарними оцінками, тоді подаруємо тобі мобілку, – пообіцяла Надійці мати.
Дівчинка сумно зітхнула: «Це буде нескоро. Та ще й доведеться постаратися, аби його отримати».
Надя підійшла до зупинки й сіла на лавку в очікуванні автобуса. Безтурботно наспівуючи веселу пісеньку, вона крутила на пальці зв’язку ключів з брелоком у вигляді метелика. Незграбний рух – і метелик разом із ключами полетів на землю. Надійка нахилилася, щоб їх підняти, й побачила під лавкою старенький коричневий гаманець.
Вона взяла його й озирнулася: може, десь поруч є його власник. Але на зупинці нікого, крім неї, не було. Надя розкрила гаманець і побачила всередині купу грошей. Почала їх рахувати. Це була величезна для неї сума, астрономічна – майже півтори тисячі гривень. Таких грошей Надійка зроду в руках не тримала.
Мала не тямилася від щастя. Вона знову і знову перераховувала гроші, не в силах повірити, що такий скарб дістався саме їй. Подумки дівчинка вже почала їх витрачати. Спочатку вона купить собі морозива, цукерок та тістечок. Багато – стільки, скільки захоче. А потім… Надійка розгубилася від щастя, яке на неї раптово звалилося, й не змогла відразу придумати, що б їй купити.
«Вирішу пізніше», – подумала вона й стрімголов помчала до кафе, на вітрині якого красувалися чудові торти, прикрашені глазур’ю та квіточками зі солодкого крему.
Сидячи за столиком й запихаючи до рота вже четверте тістечко, яке вона замовила після двох порцій крем-брюле та літра кока-коли, Надійка почувалася кепсько. Від солодощів її вже нудило.
«Що ж собі придбати? – роздумувала маленька ласунка. – Що завгодно, тільки не тістечкa!»
Дівчинка вже дивитися в бік солодкого не могла. Після відвідин кафе в неї залишилася сила грошей, а вона так і не вирішила, як їх витратити. «Може, розповісти про знахідку Юльці?» Але Надійка відразу ж викинула цю ідею з голови. Чого доброго, доведеться з нею ділитися: «От уже ні! Обійдеться! Вона й так має класну мобілку, – сказала собі Надя й тієї ж миті в її голові промайнула думка: – Мобілка! От що я собі куплю! Придбаю такий телефон, що Юлька від заздрощів лусне».
У магазині дівчинка придбала собі гарний рожевий телефон. Чого тільки в ньому не було: багато цікавих ігор, радіо, МР3-плеєр та навіть фотокамера. Такого телефону жодна дівчинка з її класу не мала. Витративши майже всі гроші, Надійка поклала решту в гаманець і поїхала додому.
У своїй кімнаті Надя дістала телефон й узялася його роздивлятися. Двері раптово відчинилися. Мати стривожено поглянула на доньку, яка ледве встигла сховати мобілку за спиною.
– Ти часом не захворіла? Чому не йдеш обідати?
– Уже йду, – неохоче відповіла Надійка.
Дівчинку й досі нудило від тістечок, але вона змусила себе їсти борщ та гречану кашу, аби мама не запідозрила чогось, бо ж могла відібрати телефон і насварити доньку.
Зранку, як і завжди, мати зробила декілька бутербродів та поклала їх у портфель доньки. Там вона помітила рожевий телефон.
– Чий це телефон? – жінка розгублено покрутила в руках дорогу річ.
– Мені його Юля дала, – збрехала Надя, ховаючи очі від допитливого погляду мами.
– Треба негайно повернути, доки ти його не зламала. Я подзвоню батькам Юлі та сама віддам їм телефон.
– Ні! Не дзвони! – з відчаєм у голосі заперечила дівчинка.
Мати допитливо подивилася на неї, очікуючи пояснень.
Надійка почервоніла від сорому. Доведеться зізнатися мамі, що вона їй збрехала.
– Це моя мобілка, – тихо промовила вона.
– Ти її вкрала? – злякалася жінка.
– Ні! Купила.
Надя розповіла, як знайшла на зупинці гаманець і придбала собі цей телефон. Вона дістала з портфеля свою знахідку, щоб довести, що каже правду. Мати взяла до рук гаманець і уважно роздивилася його вміст. Окрім грошей, у ньому було пенсійне посвідчення на ім’я Матвія Степановича Фоміна та рецепт на ліки.
– Скільки грошей було в гаманці? – поцікавилася жінка.
– Півтори тисячі гривень.
– Ти все витратила на телефон?
– Так. А ще на тістечка та морозиво, – неохоче зізналася Надійка.
– Доведеться всі гроші повернути власникові гаманця.
– Не хочу! Не поверну! – Надя сердито топнула ніжкою, з очей бризнули сльози. – Я їх не вкрала, а знайшла. Отже, вони належать мені.
– Ні, вони належать хворому дідусеві. Якщо ти не повернеш грошей, Матвієві Степановичу не буде за що купити ліки. Залишити мобільний собі – те саме, що обікрасти стару, немічну людину, – жінка обійняла засмучену доньку й витерла сльози, що текли щоками малої. – Надю, треба повернути гаманець. Ти ж не крадійка, а добра дитина. Доню, ніколи не втрачай людяності. Завжди залишайся порядною та чесною людиною.
– Добре, я поверну гроші Матвієві Степановичу, – хоч як Надійці було шкода новенький телефон, але вона була погодилася з мамою. Вона має повернути те, що їй не належить.
Після уроків Надійка з мамою зайшли у магазин і повернули телефон. Дівчинка гірко зітхнула, останнього разу поглянувши на мобілку своєї мрії. Вона почувалася нещасною.
Не минуло й півгодини, як жінка з дитиною вже стояли на порозі будинку, де мешкав Матвій Степанович. Двері їм відчинив сивий дідусь, який спирався на милиці. Мати Надійки пояснила йому, що вони прийшли повернути гаманець, який знайшла її донька.
Старенький розчулився від щастя, коли побачив, що всі гроші та документи на місці. Зі сльозами на очах він так щиро дякував Надійці, що жаль, який вона відчувала, повернувши телефон до крамниці, безслідно минувся. Тепер Надя знала, що вчинила правильно. В очах матері вона бачила гордість за неї й почувалася щасливою. Виявилося, що робити добрі вчинки приємно.
Автор – Ксенія ДЕРИЗЕМЛЯ
