– Зою, ти повинна вислухати мене. Не хвилюйся, будь ласка. Я буду допомагати, не відмовляюся від аліментів, але не можу більше жити з тобою. Ти була часто в лікaрні, я відвик від тебе, як від… жінки
Для маленької Зої зима пахла мандаринками, ялинками, шоколадом, материним і батьковим сміхом. А деревця і кущики, вбрані у білі снігові льолі, були схожі на наречених. Якось дівчатко, коли батьки переглядали свої весільні фотографії, серйозно мовило:
– А я хочу, щоб моє весілля було взимку!
– Сонечко, взимку холодно. І квітів нема, – сміючись, відповіла мама.
– Я – сніжинка! – тупнула ніжкою доня і побігла до вікна.
М’якенькими, білими лапками, ступав холодним жовтим листям перший сніг. Несмілива завірюха починала білий танець під тьмяними софітами ліхтарів. Дівчинка зачаровано дивилася на народження зими…
З Ігорем Зоя зустрілася на вечірці у подруги-одногрупниці Ліди. Здавалося, поруч сиділо не двоє донедавна незнайомих людей, а близькі родичі. Обоє синьоокі, біляві, вродливі. Доля-невидимка милувалася ними і сумувала водночас. Вона ж бо знає те, що непідвладне людям – майбутнє.
Весілля Ігоря і Зоя відгуляли взимку. Швидко пролетіло чотири роки подружнього життя. І тепер вони чекали первістка. Лікарі сказали: буде дівчинка.
– Назвемо Сніжанкою. Ти не проти? – запитала в чоловіка.
Ігор у відповідь поцілував дружину.
Маленька наpодилася здоровою, а Зоя після полoгів почува себе зле. Жила від лікaрні – до лікарні.
Доня тягнула рученята до тата, усміхалася, але він завжди поспішав. Винувато пояснював: мушу багато працювати. Зоїне серце, коли чоловік наспіх цілував її і Сніжанку, починало шалено й тpивожно битися…
Інколи забігала Ліда. Ігор у присутності подруги ніяковів. І Ліді було трохи некомфортно. Зоя нічого не помічала. У неї були зовсім інші клопоти.
Через тиждень, як відсвяткували два рочки Сніжанки, Ігор прийшов додому раніше, ніж зазвичай.
– Зою, ти повинна вислухати мене. Не хвилюйся, будь ласка. Я буду допомагати, не відмовляюся від аліментів, але не можу більше жити з тобою. Ти була часто в лікaрні, я відвик від тебе, як від… жінки.
– Хто вона? – чужим, хрипловатим голосом запитала Зоя.
– Ліда.
Зоя не влаштовувала сцени. Він щось запитував – вона відповідала. Що саме – так і не може тепер згадати. А Сніжанка ховалася то за тата, то за маму. Сміялася. І щось щебетала, щебетала…
Аж коли Ігор зачинив за собою двері, стало невимовно боляче. Навіть фізичний бiль не був таким нестерпним. Ліда, подруга!..
Сльоза доганяла сльозу. Зоя плакала тихо, аби не злякати Сніжанку. А доня маленькою долонькою витирала мамине обличчя. І зовсім по-дорослому зітхала…
Батьки заспокоювали Зою.
– Ти ще будеш щаслива, – гладила, як у дитинстві, Зоїну голову матір.
– Натовкти б писок зятенькові, – ходив туди-сюди кімнатою злісний батько. – Не чоловік він…
Розлучилися з Ігорем без скандалів. Він приносив Сніжанці подарунки, вітав зі святами. Зоя навчилася сприймати його, як чужу, посторонню людину.
Не зважаючи на пережите, Зоїне здоров’я поліпшувалося. Тепер вона частіше зупинялася біля дзеркала. Але вродлива жінка з сумними, серйозними очима не була схожа на колишню Зою.
– Може б ти повернулася на роботу. Серед людей легше, – радила матір. – Сніжанці раду дамо. Сьогодні заходила в аптеку, дівчата запитували про тебе.
– А й справді, – підтримав батько. – А то з дому не виходиш.
…У вихідні Зоя садила Сніжанку на санчата і везла до парку. Ліпили разом маленькі сніговики. А дорогою додому заходили до магазину за мандаринами-апельсинами.
Цього дня Зоя ледве тягла санчата. Снігу нападало стільки… Сніжанка тримала торбинку з апельсинами. Врапт санчата зашпорталися і перевернулися. Сніжана злетіла в сніг. Апельсини жовтими клубочками покотилися по дорозі.
Зоя однією рукою обтріпувала доньку, іншою – намагалася зібрати апельсини.
– Не можете ради дати, дівчата?
Незнайомий «рятівник» допоміг зібрати апельсини, витріпав маленький коцик і застелив санчата.
– Нині дорогами ходити важко, а ви хочете їхати. Давайте, підвезу вас, – пожартував. – Зима тільки почалася, а вже замело. Моя машина стоїть в гаражі, і твою, малеча, треба поставити.
– Нам не далеко, – сказала Зоя.
– А тато мене ніколи не возив, – обізвалася Сніжанка.
– Не хвилюйся, маленька, зима тільки почалася. Навозиться. А то мама ще загубить тебе в снігу.
– Ось наш будинок. Дякуємо.
Незнайомець у відповідь усміхнувся.
У зимові дні в аптеці людно.
– Доню, що б ти мені від кашлю дала?
– Пані, ті лiки дуже дорогі, знайдіть-но щось дешевше.
– Швидше рухайтеся! Шукаєте півгодини одні таблетки!
– Доброго дня. І як ви це так спокійно терпите?
За віконечком стояв знайомо-незнайомий «рятівник». Купив «простудні» ліки. Подякував. Непомітно затримав на Зої погляд.
Ці дні видалися доволі холодними. Після роботи хотілося якнайшвидше додому. А на зупинці, як на зло, завжди багато людей, тиснява.
– Зою, доброго вечора. Хотів би підвезти вас. Якщо дозволите.
– Звідки ви?..
– На бейджику прочитав. А я – Максим. Зізнаюся: чекав, коли ви закінчите роботу. Погоджуйтесь, бо замерзнемо, поки будете думати. Чи вас чоловік зустрічатиме?
– Ні!
Дорогою додому Зоя дізналася, що Максим одружився на другому курсі. А на п’ятому розлучився. Його дружина закохалася у перспективного і не бідного викладача. Тепер і Максим має власну справу. А особисте життя відклав на колись.
Максим намагався не набридати Зої. Інколи забігав до аптеки. Деколи підвозив додому. А ще любив звіддаля спостерігати, як Зоя і Сніжана ліплять у парку сніговичків, кувиркаються у снігу… Відчував: йому подобаються ці дві білявки. Але давнє розчарування вперто не бажало відпускати.
…Доля-невидимка знала: колись Максим зліпить для Сніжанки величезного сніговика. І називатиме маму й доню «щастям, знайденим у снігах». Просто, ще не час…
Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”
