«Ангелик завжди поруч із тобою. Дякуй йому за опіку». Так казала бабуся. І мама…
«Ангелик завжди поруч із тобою. Дякуй йому за опіку». Так казала бабуся. І мама. Оленка озиралася. Де ж її ангелик? На вулиці холодно. Мороз, сніг. Жодного слідочка.
– Ангелик має взуття? – запитувала Оленка.
Їй у відповідь усміхалися.
Якось на ніч виставила свої чобітки за поріг. Вранці у них було повно снігу.
– Навіщо? – запитала мама.
– Для ангелика. Щоб ніжки зігрів.
Мама не сварилася. Витрусила з чобітків сніг. Висушила.
Бабуся зв’язала малесенькі вовняні шкарпетки. Для ангелика, аби Оленка більше не виставляла на вулицю взувачку.
Дівчатко зачепило шкарпетки на гілячку в садку. Аби ангелик міг нагріти ніжки, коли змерзне.
Шкарпетки висіли до весни…
Оленка розмовляла зі своїм ангеликом. Ділилася секретиками. Те, що знав він, не відав більше ніхто.
– Ангелику, йди переді мною, а я за тобою, – казала, коли виходила з хати.
Вірила: вона ступає його невидимими слідами…
…Доросле життя закрутило у нестримному вирі. У долю Олени заходили різні люди. Хтось залишав у душі букети квітів, хтось – пустелю. Про ангелика забувала. А він був поруч. Не сердився. Не засмучувався. Опікувався нею. Підставляв маленькі крильця під великі проблеми. І дуже хотів, щоб Олена згадувала про нього. Щоб вірила йому, як колись. Тоді буде легше допомагати їй…
…Сніг замітав світ. Вітряно, морозно, холодно… В Оленин сон прийшов ангелик. У біленькій льолі. Обличчя не бачила. Воно було залите сонцем. Від нього йшло тепло і світло. Ангелятко стояло на порозі старенької бабусиної хати, якої вже нема…
Олена не вміла в’язати. Можливо, купити мініатюрні шкарпетки? Зачепити на гілячці? Для ангелика…
(Фото з Інтернету).
