– Чyла? Стефко зі своїм іспaнським кохaнням пpиїхав. Вона зарoбітчанка з сусідньої області. Мoже нaвiдається. Ти ж дружина його, сина має, от сором – гомоніла сусідка, яка збирала усі сільські плітки
Ішла мимо
– Чула, Катю? Стефко зі своїм іспанським коханням приїхав, – принесла новину сусідка-всезнайка. – Може, до сина навідається. Автор Ольга Чорна За матеріалами видання “Наш ДЕНЬ”
– А він його чекає? Степан Остапом роками не цікавився. Відколи розлучилися. Та й кохання в нього не іспанське. Вона заробітчанка з сусідньої області.
– Навіть на синове весілля не покличеш? Батько все-таки.
– Коли Остап вступав на навчання, я хотіла попросити допомоги в Степана. Як ти кажеш, батько все-таки. Але не знала номера його телефону, бо змінив. В його матері запитала. І що почула? Степан мені вже не чоловік, вона – не свекруха. Я не повинна лізти в його життя.
– Буде мати про що наше містечко пліткувати, якщо Стефко сина не благословить.
– Коли мені було важко самій сина на ноги ставити, нашому містечку було байдуже. І, знаєш, Лідо, якщо Остап хоче кликати «все-таки батька» на забаву – я не буду перечити. От тільки, чи «кохання» відпустить?
Ліда пішла додому, а Катерина ледве тамувала сльози. Вона знає багато сімей, де чоловіки на заробітках, але від дітей та дружин не відрікаються. А якщо вже знайшов Степан в Іспанії своє «кохання», то хіба це заважало про сина пам’ятати?
Думки порушив стукіт у двері. Максим. Колишній однокласник.
– Мимо йшов, – виправдовувався, – думаю, вступлю. Ти ж Остапа жениш. Може, поміч потрібна.
Катерина знала: «йшов мимо» – відмовка. Максим ще зі школи закоханий в неї. І тепер, коли він удiвець, а вона – розлучена, в чоловіка з’явилася надія.
Пoкiйна Тамара так і не змогла народити Максимові дитину. А коли почала хворіти, глядів її, наче маленьку. Інколи, щоб утекти від сумної реальності, Максим «ішов мимо» Катиної хати. Запитував, чи треба щось допомогти. Або просто побалакати.
– Шкода, що такому доброму чоловікові не пощастило, – хитала головою Ліда. – Його Тамара вже майже з ліжка не встає. А він і вдома раду дає, і на роботі. Ще й збоку заробляє. А мій.
Ліда на людях завжди на чоловіка нарікала, хоча й не було за що. Каті по секрету зізналася: аби не заздрили, бо з поганого ока життя може спаскудитися. В Лідиного Миколи руки золоті і характер. А ще – талант терпіти Ліду, якій ніхто не вгодить.
Остап таки вирішив запросити батька на весілля. Щойно відчинив хвіртку – назустріч поспішила баба Євка.
– Чого прийшов? Грошей просити? Нема в батька.
– На весілля просити, а не грошей, – перебив невдоволену Євку онук.
– А-а-а, – полегшено зітхнула . – Зараз покличу. Зачекай тут.
Хлопцеві й на думку не спадало, що проситиме рідного батька на своє весілля на подвір’ї.
– Не знаю, чи прийду, – опустивши очі мовив Степан. – Та й матір твоя не рада мене бачити. І грошей на дарування нема. В Наталки дружини моєї, двоє дівчат. Одна вчиться в коледжі, друга школу закінчує. Навчання коштує дорого. І одягатися хочуть модно. Думаєш, нам легко ті євро даються? І мамі, ну, бабі Євці, мушу якусь копійку дати. Котла нового треба. А Наталка в село після Іспанії повертатися не бажає. Збираємо на квартиру в місті. І дівчатам житло здалося б. Ти вже вибач, що так вийшло. Але я тебе вітаю. Радий. А як там мама?
– Нормально. От тільки вчинив ти з нею сам знаєш як.
– Я казав їй, аби їхала зі мною на заробітки. Відмовилася. Тебе не хотіла залишати. Та й мене відпускала неохоче. А що тут заробиш? Там і зустрів Наталку. Розрадою стала на чужині. Ти вже дорослий, все розумієш. А мама, до речі, нікого собі не знайшла?
– Маєш на увазі «розраду»? Ні. Бувай, тату! І не треба було виправдовуватися.
Недільного надвечір’я Максим знову «йшов мимо» Катиної хати. Оглянувся, чи не видно всюдисущої Лідки. Чоловікові не хотілося, аби про Катю пліткували. Постукав у двері.
– Остапа нема? – запитав.
– У тебе справи до нього? Він на день народження пішов. До Юрка Сидорчукового. Це Остапів кращий друг. Старшим дружбою на весіллі буде.
– От і добре, що ми самі. Ні-ні, ти нічого такого не подумай. Я поговорити хочу. Точніше. Словом, тримай.
Максим простягнув Катерині конверта.
– Це що?
– Гроші. На весілля. Я не бідний. Працюю. А самій людині скільки треба? От я й подумав. Тобі, так би мовити, матеріальна допомога знадобиться. Ти тільки не відмовляйся. Я від щирого серця.
– Я не можу взяти від тебе гроші, Максиме.
– Вважай, це подарунок. Колишній однокласниці. Дівчині, яку я досі. Тобто, твоєму синові. Катю, я.
Не договоривши, Максим швидко вийшов з хати.
Спантеличена Катерина стояла, наче вкопана. А потім гадала: розповісти Остапові про нинішню пригоду, чи ні. Також на думці вертілася зустріч сина зі Степаном – Остап усе їй розказав. І шкільні спогади.
Катя завжди подобалася Максимові. Їх навіть однокласники дражнили нареченим і нареченою. Максим пішов до армії. Вона вчилася в обласному центрі в технікумі на кондитера. А Степан працював водієм у керівника хлібозаводу в їхньому містечку, куди Катя попросилася на практику. Так і познайомились.
Коли хлопець запропонував їй заміжжя, Євка, Степанова матір, не була в захопленні. Вважала, що її синові, який «возить начальника», годилася б краща «партія». Бо торти і пляцки пекти повинна вміти кожна порядна господиня. І не обов’язково цьому в технікумі вчитися.
Степан не був поганим чоловіком. Катю не ображав. Остапа любив. А свекруха завжди підтрунювала, мовляв, вбрала тебе Катька в спідницю. Кроку без неї не ступиш. Дитині за няньку.
Катині батьки збудували хату молодим. Це, здавалося, ще більше розізлило свекруху.
Сутужніше стало, коли захворів Катин батько, а Степан втратив роботу. Перебивався тимчасовими підробітками. Трохи таксував, але в містечку багато не заробиш. Тоді й вирішив податися за кордон. Катя була проти. Свекруха – навпаки, напучувала, аби їхав. Чула: там такі грошиська товчуть. Навіть до місцевої воpожки ходила, аби допомогла відірвати Степана від Катьчиної спідниці і випровадити в світ. Поїхав. І знайшов там «розраду».
Коли вперше повернувся додому, Катерина відчула: змінився чоловік. Наче сторонитися її почав. Думала, через те, що не бачилися довго. А наступного року розлучилися. Обіцяв синові допомагати. Але довелося дбати про Остапа самій.
Катерина таки розповіла синові про дивний візит Максима.
– І що з цим робити? – кивнула на конверта з грішми. – Повернути треба.
– Образиться. Він же не байдужий до тебе, мамо. Тітка Ліда мені шепнула.
– Ну, Лідка! Ну, пліткарка.
– Узагалі, дядько Максим не погана людина. Якось йому треба буде віддячити.
На синове весілля Степан не прийшов.
Після забави молодята поїхали у весільну подорож. А Катерина зібрала сумку смаженого і вареного й подалася до Максима. Постукала у двері:
– Ішла мимо, вирішила вступити.