“Христино, це ти?”, -спитала незряча бабуся. “Так”, – скрізь сльози сказала Соломійка. Тепер вона отримала нове життя і нове ім’я

Коли Соломії виповнилося 16 років, вирішила вона втекти з дому. Мати сильно пила і постійно приводила додому своїх товаришів по чарці. А один до неї вже давно приставати почав, та тільки Соломія бойова була, тікала. Влітку, в такі моменти нестерпного життя, в сараї ночувала. Взимку, під слушним приводом, у подружок.

Намагалася поговорити з матір’ю, та де там. Поплаче-поплаче, та знову за своє. Рано вона батька поховала. Любила його дуже, ось душа і надірвалася.

Соломія в школі, після дев’ятого класу, свій атестат забрала. І сказала, що в місто вона, до бабусі по лінії батька, переїжджає.

Зібрала вона старий чемоданчик. Гроші взяла, накопичені за роботу в колгоспному саду, та й рвонула, світ за очі. Вирішила в місті офіціанткою влаштуватися.

Та тільки де там, їй і так років-то трохи. Та ще й ростом мала, як пташина. «Підрости б тобі треба, – кажуть, – а потім приходь.»

Йде Соломія по вулиці, мало не плаче. І раптом бачить, бабуся бреде. Старенька, ледве ноги волочить, а в руках у неї паличка. Вона цією паличкою дорогу-то і намацує.

Не знає, Соломія, що найшло на неї. Та тільки кинулася вона на шию до старенької: «Бабуся, я знайшла тебе. Нарешті я тебе знайшла! » І ну її цілувати в зморщене обличчя.

– Христина, ти чи що? – запитує бабуся.

– Я це, я, бабуся. – збрехала Соломія.

– Так що ж так довго тебе не було? А я все чекаю, чекаю звістки від тебе. Адже одна ти в мене залишилася, більше нікого немає. Ну підемо, підемо додому, мила.

Соломія взяла авоську з молоком з рук бабусі, підхопила її, і пішли вони потихеньку в сусідній будинок.

Бабуся жила на першому поверсі старої п’ятиповерхівки. Квартира у неї хоч і маленька, але дві кімнатки, кухня.

– Христина, чайник постав. Там котлети на плиті, голодна мабуть. А я полежу трохи, втомилася.

Бабуся притулилася до старого, пошарпаному дивану і тут-же задрімала. Соломія підійшла, зняла з неї взуття, принесла подушку, плед і обережно поклала бабусю на диван.

І тихо зітхнула: минуле життя позаду, тепер вона Христина.

Поки бабуся спала, Христина тихо, навшпиньки оглянула квартиру. Нічого, хоч і стареньке все, як сама бабуся, але затишно якось. На столі біла, вишита скатертина з минулих часів. На стіні старовинний годинник і багато-багато фотографій. З них дивляться на Христину чужі люди в рамках. І здається їй, що дивляться вони на неї з осудом. Мовляв, забралася в чужий будинок.

Христині стало не по собі. Може бути зібратися потихеньку, поки бабуся спить, та й піти. Христина глянула у вікно, вечоріє.

«Ні, мабуть залишуся на одну ніч, – подумала дівчина, – а завтра все їй і скажу».

Але настав завтра. Дівчина з ранку почала шкребти квартиру: мила вікна, підлоги, протирала рамки з фотографіями на стіні. Пекла млинці бабусі, бігла в магазин за продуктами. І так їй було добре з бабусею, спокійно на душі, що не хотілося йти.

Так пройшов місяць … два … цілий рік. Христина тим часом влаштувалася підлоги в під’їзді мити, хоч і невеликі гроші, а все надбавка до пенсії бабусі.

Їхні сусіди теж полюбили, бо якщо треба, всім допомагала. Кому картоплі, капусти принесе, все одно на ринок йде. У кого з собакою погуляє, якщо господиня занедужає. Ті їй теж приплачували: хто картоплею поділиться, хто кавуном пригостить, хто на підріз на плаття підсуне, а то й копійчину.

А вечорами їй бабуся про життя своє розповідала. Як на війні, в санітарному батальйоні, воювала. Як зустріла там свого Василька. Як сина свого єдиного втратила. І що нікого у неї не залишилося, крім неї, Христини.

Але ось одного разу, прокинулася Соломія, як завжди, рано вранці. А бабуся її до себе кличе.

– Христина, стара я вже. Не приведи Боже – помру. Хочу квартиру на тебе переписати. Нотаріуса сьогодні треба викликати, а ти документи свої підготуй.

Холодний жах стиснув серце дівчини. Все, тепер дізнається бабуся про все, та й вижене її. А куди ж їй подітися, та й звикла вона вже до старенької, як рідна вона їй. З дитинства то у неї своєї бабусі не було, тільки вічно п’яна мати і дикий регіт її залицяльників.

– Бабуся, не можу я сьогодні, документи втратила, -відповідає зі страхом дівчина.

– А де ж ти їх втратила?

– На ринку вчора була, а їх у мене з сумочки – то і витягли. Добре хоч грошей не було, вже витратила.

– А як звати тебе насправді? А то я все Христина, та Христина. Дуже по внучці своєї нудьгувала, ось і злукавила.

Тут дівчина і здивувалася.

– Бабуся, так значить знали Ви все? Знали і мовчали?

– Звичайно знала, а як не знати. У Христини-то моєї голос грубий, а у тебе он, тоненький. Та й на дотик ти інша зовсім. І характери у вас різні. Хіба б стала, Христинка, підлоги мити або пироги пекти. Он, бувало, приїде вся в ланцюгах і лиса. Побуде дня два, і тільки її й бачили.

– Бабуся, а якщо знали, то чому ж мовчали. А я ж, переживати почала за брехню свою.

– Мовчала, бо боялася, що підеш ти. Аж надто ти мені сподобалася, хоч три роки, як я не бачу нічого.

– Бабуся, бабуся, кохана, рідна, нікуди я від тебе не піду. Соломією мене звуть.

Соломія кинулася на груди бабусі і солодко так, радісно розплакалася.

Тепер вона точно знала, що у неї є бабуся. І ім’я у неї тепер своє, не чуже.