Ірина вирішила свого сина розлучити з дружиною, от тільки сама себе перехитрила

Перш ніж одружитися з жінкою з дитиною, Костянтин порадився з мамою.

«О, як старається! — думала Ірина, слухаючи захоплену промову сина, ледве стримуючи гнів, лагідно дивлячись на нього. — Закохався, значить. Нічого не поробиш. Доведеться змиритися. Він зараз у такому стані, що й не переконаєш».

— Між нами все дуже серйозно, — сказав Костянтин. — Але я й тебе люблю, мамо і…

“Якщо ти один, — думала при цьому Ірина, — любиш одразу двох, отже, хтось зайвий. Цікаво, хто б це міг бути?”

— Мені потрібна твоя згода, — долинав до неї голос сина. — Якщо хочеш, то я можу запросити її до нас. В гості. Ви познайомитеся і… Я певен, Алінна сподобається тобі. Ти полюбиш її теж. Її неможливо не любити.

— Ні! — одразу відповіла Ірина.

«Тільки цього не вистачало, — подумала вона. – Чим пізніше познайомлюся з нею, тим краще. Навіщо раніше псувати собі настрій. І мені все одно, хто вона, бо… Навіть якщо ви одружитеся, ваш шлюб не буде довгим. Я вже постараюся».

– Чому ні? — злякано спитав Костянтин. – Ти впевнена, що вона тобі не сподобається?

— Не в цьому річ, синку, — лагідно відповіла Ірина. – Я впевнена, що твоя… Як ти сказав?

— Аліна!

— Я не маю сумніву, що Аліна — чудова жінка. До речі, як ви познайомилися?

– В метро. Вона спіткнулася і впала. А я допоміг їй підвестися.

— Дуже романтично, — саркастично промовила Ірина. — То ти кажеш, вона має дитину?

— Сподіваюся, мамо, що тебе це не бентежить?

— Бентежить? Мене? Ну що ти, синку. За кого ти мене маєш. Ні звичайно. Адже я теж мама. І все чудово розумію. Але зустрічатись до весілля нам не треба. Прикмета погана.

– Прикмета? – здивувався Костянтин.

– А ти не знав?

– Ні.

– Хіба? А ось взяти твоїх друзів та знайомих. Адже вони всі вже розлучені. Так?

– Так.

– А чому?

— Невже тому, що знайомили своїх наречених із батьками до весілля?

— Тому-тому, — відповіла Іраина. — До речі, коли вже про це зайшла мова. А ви вже думали, де відзначатимете цю урочисту подію?

— Ти маєш на увазі весілля?

– Ну так. Господи, скільки грошей на це піде.

— А весілля не буде, — радісно повідомив Костянтин. — Аліна проти. Ми розпишемося, і все.

– І це вірно! — зраділа Ірина. – Дуже мудре рішення! Навіщо потрібне якесь весілля? Марнотратство.

“Тим більше, що все одно ви скоро розлучитесь, — думала Ірина. — Невістка з дитиною мені й задарма не потрібна. Не таку дружину шукаю своєму синові. І навіщо тоді весь цей клопіт? Правильно?”

— А якщо весілля не буде, то тим більше, — продовжувала вона, — навіщо знайомитись. Ось коли станете чоловіком та дружиною, тоді й познайомимося. Розпишетесь. Приїдете сюди. І ми у вузькому колі відзначимо цю подію.

“А дитина — це не так страшно, — думала при цьому Ірина, — тим більше йому вже п’ять років. А мені одній у цій квартирі вже важко. Прибирання, приготування, ходіння по магазинах. Адже я теж працюю. І не все встигаю. Помічниця потрібна.

Вона в мене, звичайно, недовго протримається, але все одно добре. Хоч якийсь час мені буде легше. А втече, і не велика втрата. Костянтин іншу собі знайде”.

– А що батько її дитини? — дбайливо поцікавилася Іраина. – Допомагає?

— Дитина не має батька, — відповів Костянтин. – І ніхто їм не допомагає.

— Ось як… Але… Він же був? Я маю на увазі батька дитини.

— Був, — відповів Костянтин. Але Аліна розлучилася з ним ще до народження дитини.

— Розумію. А аліменти?

— Вони не були одружені.

— Розумію. Виходить, аліменти вона не отримує?

– Ні.

— Розумію. А на що живе?

Костянтин знизав плечима.

— Десь працює, — відповів він. — На це й живе. Вона сама з іншого міста. Тут винаймає квартиру.

Перш ніж продовжити, Ірина трохи подумала.

— Попередь її, — сказала вона, — що ти — не казковий принц. І заробляєш небагато. А ця квартира величезна залишилася нам від твого батька.

— А вона й не знає про цю квартиру. Я її жодного разу сюди не приводив. Ми зустрічалися в неї, на орендованій квартирі.

— У будь-якому разі попроси не вимагати від тебе того, чого ти не в змозі дати. Вона має зрозуміти тебе правильно. Ти не жадібний. І тобі не шкода. Але в тебе є мрія, на яку ти збираєш.

– Мрія? — перепитав Костянтин.

– Ти ж хотів купити мені будиночок на березі моря?

— Ах, це, — згадав Костянтин.

— Ти забув про мрію? Вирішив відмовитись від неї?

— Ну що ти, мамо. Я все пам’ятаю. Я не відмовляюсь.

— Ось тому, — спокійно й розважливо продовжувала Ірина, — я не хочу, синку, щоб ти відмовлявся від своєї мрії, тільки тому, що одружишся з жінкою з дитиною. Зрештою, мусить вона розуміти, що однієї твоєї зарплати на нас усіх не вистачить. Не забувай, що в тебе є я. Попередь її про це. Це буде чесно.

Костянтин так і вчинив. Він поговорив з Аліною, як навчала його мати.

— Нічого страшного, — відповіла Аліна. — Я теж заробляю. Ти марно турбуєшся. І я розумію твої побоювання. І це добре, що ти зі мною чесний. І мене тішить, що ти постійно пам’ятаєш про маму. І твоя мрія мені подобається. Будиночок біля моря. Для мами. Ти чудовий син. Тому я буду чесною з тобою. Твоя зарплата ні мені, ні моєму синові не потрібна.

– Не потрібна?

– Не потрібна. І ми на неї не розраховуємо.

– Чому?

— Нам двом вистачає моїх грошей. А свою зарплату ти можеш витрачати, як і раніше, на себе та на свою маму. І збирати далі на свою мрію.

— У такому разі, Аліна, я спокійний, — сказав Костянтин, — сподіваюсь, ти не ображаєшся на мене, що я порушив цю тему?

– Навпаки. Я дуже рада, що ти її підняв. Я сама збиралася поговорити про це.

Костянтин розповів мамі, що Аліна не претендує на його заробітну плату.

– Це добре! — сказала Ірина. — Але буде ще краще, якщо ви з’їздите до нотаріуса, і вона підпише угоду, яка визначає ваші майбутні майнові відносини та права. Ось текст угоди. Тут небагато. Сорок сторінок. Хай шанує.

– Сорок? – здивувався Костянтин. – Так багато?

— Для нашої безпеки, синку, — відповіла мама. – Повір. І це не так багато. Я пожила і знаю життя краще за тебе. Твоя Аліна – приїжджа. Живе на орендованій квартирі. Працює невідомо ким. До того ж у неї дитина. І аліменти вона не одержує.

Я не проти, щоб ви були разом, якщо обоє так сильно любите один одного. І навіть не заперечую, щоб і вона, і її дитина жили тут у моїй квартирі. Чому ні?

Зрештою люди повинні допомагати один одному. Але! Не можна ж лише брати у тих, хто тобі допомагає! Правильно я говорю, синку? Треба щось і натомість давати! Хіба ні? Тим більше, що нічого такого ми від неї не вимагаємо.

– Так, мамо. Ти права. Тільки брати не можна. Завтра поговорю з Аліною.

Наступного дня Костянтин розмовляв із Аліною.

— Ти мусиш зрозуміти мене правильно, — сказав він. — Я тебе люблю, але… Мама сказала, що я вже багато чого досяг і багато чого досягну. І в майбутньому ми б з мамою не хотіли, щоб…

— Не треба нічого пояснювати, — поспішила потішити його Аліна. – Я все розумію. Ти турбуєшся за своє майбутнє та майбутнє своєї мами. Я не хочу, щоб ви обидвоє вважали мене за загрозу свого майбутнього і боялися мене.

— Ти дивовижна жінка, — сказав Костянтин, передаючи Аліні пачку паперів для прочитання і підписання, — чесна і безкорислива. Мені пощастило, що я тебе зустрів.

— Та годі, — сором’язливо відповіла Аліна, забираючи документи і починаючи читати, — що там.

— Зверни увагу, кохана, на пункти, де йдеться про умови нашого спільного проживання, — сказав Костянтин. — Можливо, вони здадуться тобі дивними. Але моя мама каже, що…

— Ти мені заважаєш, Костя, — серйозно сказала Аліна. — Помовч трохи.

Якийсь час обидвоє мовчали. Аліна читала. Костянтин терпляче чекав, коли вона дочитає.

— Мене все влаштовує, — дочитавши, сказала Аліна. – Можна їхати завіряти.

І вони поїхали завіряти документ належним чином.

А згодом стали чоловіком і дружиною.

— Тепер, коли ми чоловік і дружина, — сказав Костянтин, — ти з сином можеш переїхати до мене та до мами.

— До вашої п’ятикімнатної квартири? – уточнила Аліна.

— Вона — у центрі та поряд із метро.

— Ти певен, що нам треба жити з твоєю мамою? — спитала Аліна.

– Чому ні? – не зрозумів Костянтин. — На мою думку, це краще, ніж жити на зйомній.

– Чим краще?

– Економніше. Не треба платити за оренду.

— Економніше — не означає краще , — відповіла Аліна. — А якщо я не сподобаюся твоїй мамі?

— Мама сказала, що буде не проти, якщо ми житимемо всі разом, — відповів Костянтин. — Вона не заважатиме нам.

— Ну, якщо не заважатиме, тоді поїхали, — погодилася Аліна.

Ірина лагідно зустріла гостей.

— А дитина де? – поцікавилася вона.

— На все літо відправили до бабусі, — відповіла Аліна.

– В село? — уточнила Іривна.

— До села, — відповіла Аліна.

Серйозну розмову із невісткою Ірина вирішила відкласти до ранку.

«Коли Костянтин піде на роботу, думала вона, я нагадаю їй про її обов’язки в цьому будинку. Це добре, що до осені не буде. За цей час я її звідси вижену».

А наступного дня, рано-вранці, провівши чоловіка на роботу, зачинивши за ним двері, Аліна почула за спиною гучний голос свекрухи.

— Нагадую, — урочисто сказала Ірина, — що, ставши дружиною мого сина і переїхавши до нас, ти відповідаєш за прибирання, приготування та продукти в будинку. Без образ. Ти сама підписала угоду.

— Я пам’ятаю, — спокійно відповіла Аліна.

— Ходімо, покажу тобі твій інструмент.

— Ходімо, — позіхаючи, байдуже відповіла Аліна.

Вони заглянули до комори.

— Ось тут швабри, віники, щітки, совки, та й таке інше. Пізніше сама все уважно подивишся і розберешся.

— Швабри, — з повагою вимовила Аліна, — так ось ви які.

Ірина посміхнулася і повела невістку на кухню.

— Тут миючі засоби, губки для миття посуду і таке інше.

– Ух ти. Губки. А це що?

– Це теж губка. Лише металева.

– Треба ж.

— Не надумай нею сковорідки чистити.

– Не буду.

Вони повернулися до передпокою.

— А пилосос у нас тут, — показала свекруха на шафу.

Пройшли у ванну кімнату.

– Тут пральна машина. Користуватися вмієш?

— А то, — відповіла Аліна.

— Дивись у мене, — сказала свекруха, — не зламай. Машинка майже нова.

— Не зламаю, — пообіцяла Аліна і ніжно погладила машину рукою.

Вони знову повернулися на кухню. Свекруха відчиняла шафи і розповідала про те, що і де зберігається.

— Холодильник не забувай мити, — сказала вона.

— Не забуду, — позіхаючи, відповіла Аліна.

— Сковороди тут. Тут каструлі. Все зрозуміла?

– Все! – відповіла Аліна.

— Оскільки ти теж працюєш, прибиранням займатимешся у вихідні.

– По вихідних. Зрозуміло.

— Але займатимешся цим, тільки коли я піду з дому. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

– Не виношу шум пилососа.

— Гидкий звук, — погодилася Аліна.

— Але щодня, — продовжувала свекруха, — ти маєш ходити по магазинах і готувати нам усім їжу. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

— Я даватиму список і гроші на продукти.

– Гроші? – не зрозуміла Аліна.

— Ну, платити за нас ти не зобов’язана. Правильно?

– Ну чому. Якщо бажаєте, можу і заплатити.

— Смішно, — відповіла Ірина, дивлячись з ненавистю на невістку. – Ось список. Ось гроші за мене та за Костянтина. Чеки зберігай. Я все перевірятиму.

— Перевіряйте, — відповіла Аліна.

Як тільки за свекрухою зачинилися двері, Аліна подивилася на годинник. Годинник показував о пів на шосту ранку. Вона позіхнула і повернулася до себе в кімнату, поставила будильник на восьму, лягла в ліжко, накрилася з головою і заснула.

Пройшов місяць. І весь цей час Аліна успішно справлялася з покладеними на неї обов’язками. Ірина була здивована.

“Як їй це вдається? – думала вона. — У квартирі чистота та порядок. У нас все випрано і випрасовано. Щодня смачна їжа. Коли тільки вона все встигає?”

Ірина подумала, що тут щось не чисте.

«Напевно, їй хтось допомагає, – вирішила вона, – не інакше. Потрібно буде поговорити з нею».

— Зізнавайся, Аліна, як тобі це вдається?

– Що вдається? — байдуже поцікавилася Аліна.

– А все. І при цьому я ніколи не бачила, щоб ти чимось займалася.

— А я спеціально все робила, коли вас удома не було. Ви самі просили.

– Ти робила?

– Я.

– Сама?

– Сама.

– І тобі ніхто не допомагав?

– Все сама. Одна. Ось цими ось рученятами.

Аліна важко зітхнула і сумно подивилася на свої руки, а потім на свекруху.

— Значить, не зізнаєшся? — суворо запитала Ірина.

— Не-а, — байдуже відповіла Аліна. – Не зізнаюся.

— Адже я все одно простежу за тобою і дізнаюся.

— А стежитимете за мною, я піду.

– Куди? — посміхнулась Ірина.

— Туди ж, звідки прийшла.

– Знайшла чим лякати.

– А я не лякаю. Попереджаю.

Але Ірина не повірила.

– Ось тепер спеціально нікуди не піду, – сказала вона. — Цілими днями вдома сидітиму і дивитимусь, як ти працюєш. Але я виведу тебе на чисту воду.

— Вам це так треба?

– Треба!

— У такому разі, Ірина, ми розлучаємося, — повідомила Аліна.

Вона швидко зібрала свої речі.

— Прощавайте назавжди, — сказала Аліна, коли була вже у дверях.

У цей час із роботи повернувся Костянтин.

– Що відбувається? — спитав він.

Йому пояснили, в чому річ.

— Аліна! — вигукнув Костянтин. — Невже тобі важко розповісти мамі, як ти це робиш?

– Важко.

– Але чому?

— Бо це таємниця. А тобі зараз треба буде вирішити. Або ти залишаєшся з мамою, або йдеш зі мною.

– З тобою? – не зрозумів Костянтин. – Куди з тобою?

– Яка різниця, куди? Вирішуй. Зі мною чи з мамою?

Костянтин глянув на маму.

– Синку! — жалібно промовила Ірина. – Не кидай мене.

— Не кину, мамо! – закричав Костянтин і кинувся до мами.

— Усього хорошого, — сказала Аліна і вийшла з квартири.

А невдовзі він дізнався, що Аліна подала на розлучення. Про всяк випадок, Ірина найняла найкращого в місті адвоката.

— Мало, — сказала вона, — що ця жінка задумала. Від такої всього чекати можна. А я тепер не можу спати спокійно. Весь час чекаю на щось погане.

Адвокат, ознайомившись із справою, впевнено заявив, що можна нічого не боятися.

— Тим більше, що до шлюбу було підписано угоду.

— Як добре, що я вмовила сина підписати цю угоду, — сказала Ірина.

– Ви? – здивувався адвокат. — Самі наполягли на угоді?

– Ну так. А що вас дивує?

— А навіщо це ви зробили?

– Як навіщо? Щоб вона в нас нічого не відчепила.

– Хто?

– Та моя невістка, хто ж ще. Вона, знаєте, яка виявилася хитра.

І Ірина розповіла свою історію.

— Швидше за все, — сказав адвокат, — Ваша невістка замовляла прибирання та все інше у спеціалізованих фірмах. А їжу вам готували у ресторані.

– Чому ви так думаєте?

— Тому що Аліна Ігорівна є однією із найбагатших жінок у нашому місті. Я її добре знаю. І я не уявляю, щоб вона це робила якось інакше. Не думаєте ж ви, що вона сама власноруч пилососила вашу квартиру?

— Я так і знала, — слабким голосом промовила Ірина, — що тут щось не чисте. А знаєте, що найприкріше?

– Що?

— Що саме про таку невістку я мріяла останніх років двадцять.

— Виходить, що?! — радісно вигукнув адвокат.

– Що? – не зрозуміла вона.

– Мрії збуваються! — радісно відповів адвокат. Але, помітивши сльози на обличчі жінки, адвокат зрозумів усе, зробив співчутливе обличчя і мовчки похитав головою.

Незабаром Костянтин та Аліна розлучилися.

Коли наступного разу Костянтин сказав мамі, що збирається одружитися з жінкою з дитиною, з якою познайомився в метро, ​​Ірина насторожилася.

«Всесвіт змилостивився наді мною! — подумала Ірина. – І дає мені ще один шанс. Цього разу я розумніша».

Минуло ще чотири роки. За цей час невістка, живучи в квартирі Ірини, пальця об палець не вдарила. Невістка ніде не працювала, а тільки й робила, що спала, їла та гуляла з дітьми (за цей час вона народила ще трьох). А у вільний час дивилася телевізор разом зі свекрухою і, позіхаючи, просила Ірину зробити їй щось смачненьке.

А Ірина спокійно виконувала всі вимоги невістки. Тому що була впевнена, що рано чи пізно невістка зніме маску і постане у всій красі. І тоді буде в неї і будиночок біля моря, і багато чого цікавого.

«Хитра, — щодня думає про невістку Ірина, — тільки я хитріша. І тобі мене не провести».

І тільки коли невістка знову народила, у Ірини начебто виникли певні сумніви. Але вона їх одразу відігнала.

“Геть сумніви, геть! – подумала вона, – Тому що третього шансу Всесвіт може мені і не дати!”

Джерело