Любов живе вічно.
Ми разом 11 років. Одинадцять! У житті ж так не буває, так? Любов закінчується на третьому році. Й у нас вона закінчувалася або просто вичерпувалася. А потім поверталася знову.
Зараз я відчуваю себе закоханим підлітком. Мені, здається, знову 13, і я захоплююся красою його очей. Завжди любила його блакитні, чисті, нереально глибокі очі. Дивлюся в них, і реально пофіг, що відбувається в цьому світі.
Мені, здається, знову 13, і я хочу обійматися на вулиці і довго цілуватися на лавці. Зараз, звичайно, так не можна: непристойно, ми ж дорослі. Але так хочеться піддатися емоціям і наплювати на осуд.
Мені, здається, знову 13, і я хапаю його за руку за кожної нагоди. А його рука все така ж тепла і повністю охоплює мою долоньку.
Але мені не 13. І почуття інші.
Нещодавно на психологічній групі потрібно було закрити очі й уявити себе в місці, де було дуже-дуже добре. І це місце для мене – наше ліжко, точніше наш розкладений диван, на якому ми лежимо та обіймаємося пізнім недільним ранком. І можна ще не вставати, а трохи повалятися, поки сонце наповнює кімнату, а наш кіт застрибує до нас і кусає за ноги. Ось це найкраще і безпечне місце.
У сучасному світі дуже страшно показати свою вразливість. Не модно зізнаватися в коханні й говорити, що хтось – твоя «друга половинка»: ми ж всі такі повноцінні, жодних половин. І мені страшно. Страшно визнати, наскільки сильно я люблю його, як сильно я вдячна за нас, за нашу сім’ю, яку ми разом будуємо.
Напевно, найбільший прояв любові – це прийти до того, що ви сім’я. Адже це той єдиний член сім’ї, якого ти вибрала усвідомлено. Це не мама і не дитина, яких ти не вибираєш. Людина стає частиною твого життя, тому що ви обидва цього хочете. І ми самі вирішуємо, якою буде наша з ним сім’я.
Наша любов не ідеальна, не романтичний фільм. І я не ідеальна, і він не такий. Але як же нудно було б любити ідеал.
