Мамо, мамо! Дивися, наш тато! Він жениться…
Батькове весілля «привело» до псuхiатра. Наталя відкрила двері лікарняної палати і завмeрла – її чоловік і незнайома молоденька дівчина хихотіли над фотоальбомом.
А коли побачили Наталку, веселий сміх де й подівся. Дівчина, зашарівшись і зібравши сумочку, на ходу кинула «добридень» і швиденько «змилась» з палати.
– Хто це? – Наталя здивовано звела брови.
– Студентка. Здавала залік – ніяковіючи, промимрив собі під ніс Андрій.
Пригадала, що саме цю дівчину не раз раніше бачила біля нього – на фотографіях з різних святкувань, в його робочому кабінеті. А коли згодом знову застала її в тій же палаті, бо, не попереджаючи, пізно ввечері принесла ліки, запідозрила чоловіка в зраді. Як тяжко і нестерпно було на душі, коли, натякнувши про це, почула у відповідь:
«Ми з нею зустрічаємося давно». Сказано це було холодно, бeзжaльно, жopстoко. Звісно, після цього Наталя не могла не подати на розлучення, хоч вдома чекав батька п’ятирічний син.
Андрій коли й жив у сім’ї, біля сина не дуже упадав. Але Наталя й припустити не могла, що він, викладач технікуму, серйозна людина, може запросто відмовитися від нього. Минув місяць, другий після розлучення, але Андрій жодного разу не навідався. Тоді вирішила сама подзвонити і запитати, коли він прийде.
– Колись зайду, – сердито кинув. Та довго не з’являвся, і Наталя знову вирішила нагадати йому, тим паче, Максимчик так чекав батька.
– Чого ти чіпляєшся? – кричав у трубку Андрій. – І взагалі. Забудьте про мене! І малий, і ти.
Максимчик дуже важко переживав сімейну драму, став не по-дитячому серйозним, замкнувся у собі.
– Мамо, я не слухався, і того тато не приходить? – заглядали в саму душу сповнені болем дитячі оченята.
– Та ні, синку, просто тато довго буде працювати аж в Америці, – бовкнула перше, що спало на думку. – Знаєш, от у Колі тато теж поїхав в Португалію на заробітки. Так і наш, – намагалася посміхнутися.
І Максимчик почав поступово заспокоюватися, щоправда, чи не день повторював, як скучив за татком. У своїх очах Наталя виправдовувала брехню про Андрієву «роботу». Твердо вирішила без єдиного докору совісті: якщо батько свідомо не хоче бачити сина – значить, і їм він не потрібний. А Максимчик може й не зустріне його – знайомі казали, що він поселився у своєї студентки в селі.
Час помалу гоїв душевну рaну. Минув рік, а допомоги від Андрія ніхто не бачив. З гордощів Наталя не подала навіть на аліменти – не хотіла принижуватися і просити грошей. Вирішила, що зі своїми батьками якось дасть раду. І Максимчик уже не так часто згадував про батька.
Якось Наталя з сином гуляла містом. Затрималися біля РАЦС, щоб подивитися на щасливих молодят. І раптом вона зaвмeрла на місці: з машини, яка щойно під’їхала, вийшла гарна наречена і Наталчин Андрій у весільному костюмі. Він поправляв фату і на вушко радісно щось шепотів своїй студентці. За мить Наталя оговталася і вже було потягнула Максимчика за руку в протилежний бік. Та він чомусь озирнувся і, помітивши молодят, здригнувся.
– Мамо, мамо! Дивися, наш тато! Він жениться!
Цей пронизливий крик почув «татусь» – побачивши своє сімейство, аж змінився на обличчі і поспіхом повів наречену до РАЦСу.
У той вечір ледь заспокоїла сина, пояснюючи, що це не тато, а чужий дядько, просто трохи схожий на нього. Та Максимчик дивився в одну точку і голосно схлипував: «Тато женився, а ти казала, що він поїхав».
Після того випадку Наталя не знаходила собі місця – коли Максимчик бачив весільні машини, все нервувався: «То наш тато жениться?» Якби не допомога психіатра, не знає, чим би усе скінчилося.
Минули роки. Наталя заміж більше не вийшла, хоча кавалери траплялися. І про батька вдома уже ніхто не згадував, та й Андрій за цей час теж не давав про себе знати.
Але якось Максим приголомшив Наталю:
– Мамо, хочу написати відмову від батька. Я його сьогодні бачив, – пояснив. – Але він пройшов мимо і навіть мене не впізнав.
Олена ПАВЛЮК
