– Посварилася з родичами. Заздрять мені по-злому! Зарплата моя їм спокою не дає. Але ж в місті які витрати! Раділи б тому, що мають. Курочки у них, кролики, гуси, качки, смородина знову ж! Мабуть, на продажі м’яса не менше мають!
Є у мене подруга близько пенсійного віку.
Поїхала вона якось до племінниці на хрестини в село і шле мені звідти пачками фотографії з захопленими поясненнями: «Дивись, це гусак!» «Дивись, курочки!» “Червона смородина!”
І настільки її розчулення сільським життям було велике, що затрималася вона там на тиждень, а мій альбом у ватсап її стараннями поповнився парою сотень фотографій.
Приїхала звідкись, покликала поділитися враженнями.
– Така я зла! Знаєш, які родичі у мене заздрісні! У них дача, будинок в селі, гуси, кури, благодать! А вони мене все Таїландом та В’єтнамом докоряють. Ніби я у них в борг беру! Типу нам би так жити!
Та хіба ж я не даю?! Ідіть та працюйте нормально! І взагалі батьківщину треба любити! Я ж не заздрю китайцям або японцям, які на пенсії по всьому світу розсікають!
Ну як, а? Ну що ж таке? Ну звідки стільки заздрості то? Чому не вміємо ми радіти за ближнього і якщо хочеться так само, то робити для цього щось самому, а не сидіти і заздрити.
Скрізь ж не встигнеш, потрібно щось вибрати в житті і прагнути до цього, а у нас здебільшого робити нічого не хочуть, а все що можуть, так це напаскудити тим, кому позаздрили. Ніби й не люди, а злісні гобліни.
Прикро то як.
