Тату, Таточку, не треба! – кричала я, але від моїх слів він ставав ще зліше. Коли в піч полетіли іграшки, я вискочила на сніг в одній піжамі..

Зараз у мене все добре, я живу в місті, у мене люблячий чоловік і щасливі діти. Але варто мені згадати про те, яким було моє дитинство, по тілу біжить дрібне тремтіння а на очі навертаються сльози.

Мені часто сняться стpaшні сни і всі вони – відгомони мого дитинства.

Ночами я часто кричу, тому що уві сні до мене приходять епізоди, які я намагаюся стерти з пам’яті, але ніяк не можу.

Найчастіше я згадую моменти, коли тато був n’яний, а мами не було вдома. Мені тоді було років п’ять чи шість.

Батько працював позмінно, а мама з понеділка по п’ятницю. Коли у вихідні дні всі діти радіють, що вся сім’я в зборі, я заздрила їм, тому що у мене все було інакше. Я боялася вихідних днів, як вогню.

Мама моя в’язала шкарпетки, хустки і виносила їх у вихідні продавати. Батько пропивав свою зарплату, а маминої не вистачало на прожиток, тому вона ночами в’язала.

У мене були іграшки, зроблені маминими руками, інших вона купити не могла. Я дуже любила грати з в’язаними ляльками і зайчиками, а мама ночами примудрялася мені в’язати ще і їх.

Пам’ятаю, як одного разу, мама пішла в неділю на ринок. Був сильний снігопад, тому, перед відходом вона розтопила піч, щоб я в теплі прокинулася. Коли я відкрила очі, то побачила, як батько бігає по будинку в пошуках пляшки або грошей. Він був дуже злий, все висипав з комодів, висипав прямо на підлогу. Тормошив ліжка, білизну і гарчав від злості.

Я, по своїй дитячій наївності, хотіла втішити тата, підійшла до нього, щоб попросити заспокоїтися. Але у відповідь отримала здорову порцію обурення. Не знаю, чому, але він став кричати, що це я винна в тому, що в будинку немає грошей.

Він звинувачував мене у всьому, в чому тільки міг, а я стояла і плакала, не розуміючи, що взагалі відбувається.

Потім він почав хапати мої іграшки і кидати іх в палаючу піч.

– Тату, Таточку, не треба! – кричала я, але від моїх слів він ставав ще зліше.

– Це все ти, ти винна! Всі гроші на тебе йдуть, а мати ще тобі іграшки в’яже, замість того, щоб в’язати шкарпетки і продавати їх! – кричав батько, кидаючи у вогонь моїх ляльок і зайчиків.

Я не могла на це дивитися, я вискочила на вулицю прямо в нічній сорочці і шкарпетках, які теж зв’язала мені мама. Я прямо по снігу кинулася до сусідів.

Там добрі люди, вони мене часто рятували від нападок батька. Вони впустили мене в будинок, відігріли, переодягли, потім ми стали чекати маму. Коли мама нарешті прийшла, вони про щось довго розмовляли, потім мама сказала, щоб я чекала її у сусідів.

Вона пішла в будинок, зібрала наші нехитрі пожитки і дядько Павло відвіз нас в місто, до свого друга. Так ми там потім і жили, мама з цим самим другом створили сім’ю, а тато cnився в тому самому селі.

Я виросла, у мене все налагодилося, тільки спогади не дають спати ночами. Я ненавиджу своє дитинство.