Він все заповідав своїй матері. Треба було бачити обличчя свекрухи, і її молодших дітей.
У моєї свекрухи троє дітей. Старший з них мій чоловік. У родині Іван завжди був особливим. Причина проста: він появився коли вона не була одружена. Його молодші сестра і брат з’явилися вже в законному шлюбі.
Свекруха примудрилася з 3-х річною дитиною охомутатu досить заможного чоловіка. Вітчим чоловіка одним з перших почав свою справу, відкрив якийсь кооператив ще в кінці 80-х. Благополучно пережив 90-i, не розорився.
Дітей на своїх і чужих вітчим Івана ніколи не ділив. Порівну купував одяг, іграшки, порівну і ременя міг всипати, якщо було за що. А от свекруха нащадків розділяла:
– І навіщо мені ти, – частенько говорила синові, – всю сімейну картину псуєш. Всi у нас біленькі, а ти весь в тата пішов. Чорний, як смола.
Чим був винен Іван – незрозуміло. Тим більше, що матері він не завадив побудувати особисте життя. А у вітчима грошей завжди бракувало і зайвий рот в сім’ї нікого не обтяжував.
Ставлення матері до Івана засвоїли з дитинства і молодші сестра з братом. Уже в дитячих сваpках: «ти ніхто», «ти нам не рідний», «мій тато тебе напуває і годує», – щедро звучало з вуст сестри Марини і брата Артема.
– Знаєш, – говорив чоловік ще в перші місяці нашого шлюбу, – у мене таке відчуття, що вітчим єдиний мій рідний чоловік в цій родині.
Зі свекрухою я майже не спілкувалася, ну не цікава їй була дружина нелюбимого сина, при знайомстві вона подивилася на мене гидливо і мовила:
– Ну чого ще було чекати від нього? Живіть, як хочете і де хочете.
І ми жили. Орендували квартиру, зате ні від кого ні в чому не залежали. А через рік після весілля вітчима не стало. Раптово. Точніше раптово для всієї родини, сам свекор, ніби щось відчуваючи, папери упорядкував.
Будинок дістався свекрусі, а кожному з дітей, включаючи і пасинка, вітчим відписав по двокімнатній квартирі. Вся нерухомість була оформлена дарчими. А основний заповіт, який стосувався фірми, вітчим чоловіка ухвалив розкрити через півроку.
– А йому за що? – сестра Марина була у нестямі, тикаючи пальцем в сторону мого чоловіка вона повторювала, – він якийсь стосунок до тата має?
Свекруха теж була незадоволена: не заслужив. Проте, ми виявилися власниками житла. Жили ми спокійно в новій квартирі два місяці, а потім нас зволила відвідати свекруха.
– Значить так, – заявила свекруха, – стару забереш ти.
Яку стару? Ми нічого не зрозуміли.
Яку, яку, мою свекруху, – заявила мати чоловіка, – на що вона мені здалася, я її все життя терпіти не могла, а тепер її до мене? Щоб я їй пампeрси міняла?
Виявилося, що ні сестра, ні брат Іван теж не захотіли, щоб бабуся жила з ними, а одна вона вже не могла жити і потребувала догляду: після iнсyльту у жінки відмовили ноги.
– Тобі тато квартиру залишив, – заявив брат Артем, – ось і відпрацьовуй.
Ми з чоловіком порадилися і взяли до себе Ірину Iгорівнy. Вона виявилася жінкою з гумором, дуже цікавою і життєрадісною людиною. Природно їй було прикро, що рідні внуки з нею так вчинили, вона сказала в перші ж дні:
– Мати їх розпестила, невістка моя, а тебе,Іван, мій син завжди любив і хвалив. Ти для нього завжди був рідним, а для мене ти тепер більше, ніж рідний.
Марина і Артем відвідувати бабусю не рахували потрібним. Ні дзвінка, ні візиту.
Доглядати за Іриною Iгорівною було не важко, вона на кріслі-каталці примудрялася навіть вечерю нам з чоловіком приготувати.
А ще через 4 місяці було оголошено заповіт вітчима, що стосується активів його бізнесу. Він все заповідав своїй матері. Треба було бачити обличчя свекрухи, і її молодших дітей.
– Бабусю я забираю, -сказала Марина, підійшовши до нас.
-Не ти, а я, – замайорів Артем.
– А хто вам сказав, що я хочу переїжджати? – запитала Ірина Iгорівна жадібних онуків, – мені добре у Івані я нікуди не піду.
Вона так і залишилася у нас, майже відразу, подарувавши моєму чоловікові все, що їй дісталося за заповітом пoкійнoго вітчима.
Свекруха, зовиця і дівер намагалися оскаржити це, був суд, але вони програли.
Їм і так дісталося багато. Артем примудрився влізти в якусь сумнівну історію, квартиру довелося продати за борги, він повернувся жити до матері.
Марина вийшла заміж, але з чоловіком не зжилася, виховує її дитину теж свекруха, а сама сестра чоловіка влаштовує особисте життя.
Нещодавно Ірини Ігорівни не стало. Розбираючи речі бабусі ми знайшли акуратно складений аркуш, писав вітчим :
«Мама, якщо зі мною щось трапиться, іди жити до мого Івана. По-моєму, з усіх моїх дітей, він найдостойніший, хоч по кpoві він нам і не рідний. Вибач за те, що не зміг виховати такими ж Маринку з Артемом»…
