Я переїхала з Харкова до Києва, але дочка сердиться на мене. А що я зробила не так? Закохатися вже не можна?

Я все своє життя провела на Харківщині. Зараз мені 65, я вдова, а єдина дочка давно живе у столиці. З початком усіх цих жахливих подій Маргарита стала наполягати, щоб я переїхала до них. Довго вона мене вмовляла і влітку я таки погодилась. Не думала, що опинюся винною у цій ситуації. Може хоч ви мене розрадите.

З чого хочеться почати. Чоловіка я втратила, коли дочці було 15 років. Все навалилось одночасно: похорон, мати захворіла, складний підлітковий вік Марго і скорочення на роботі. Важко було ставати на ноги та я мусила.

Дочка захотіла вчитися у столиці, там вона й вийшла заміж за одногрупника. Вони удвох працювали, що потім відкрити свою справу, і їм вдалося купити квартиру. А потім вона завагітніла і я стала бабусею Сергійка.

Ще через два роки вона завагітніла дівчинкою. Справи що у неї, що у мене були налагоджені. А потім почалося це жахіття. Марго якраз мала народжувати, ми тоді стільки пережили, стільки нервів з’їли. Але Слава Богу дитина народилася здоровою. Дочка почала просити їхати жити до неї.

Я розуміла, що на мене чекає: гора посуду, прибирання та няньчення з дітьми. Я гляділа за малечею з великим задоволенням, бо це ж найрідніші мені люди. А потім дочка сказала, що їй потрібно повертатися в роботу інакше зять сам не впорається з бізнесом.

І через три місяці вона таки пішла працювати, а я одна сиділа з дітьми. Дочка і зять частенько дякували мені, що я їх так виручила. А і я не була проти цього, таки веселіше ніж одній у старенькій хаті.

Та з часом я все більше відчувала себе у тій квартирі як хатня робітниця. Навіть почалися доколи, що я не встигла помити підлогу чи пил протерти, а я теж хочу інколи відпочити, самі знаєте, які діти непосидючі.

Я вирішила поговорити з дочкою, що мені забагато хатніх обов’язків і щоб ми якось їх розділили й вона погодилась, напевно бачила, що я ніяка останнім часом. Так я хоча б могла вийти на прогулянку і провести час наодинці. 

Так одного дня я познайомилась з чудовою людиною. Артур також любив вийти на прогулянку в парк, що був поруч. Ми кілька разів перетиналися поглядами, а потім він наважився підійти.

Такої приємної розмови з чоловіком у мене давно не було. Ми тоді дуже довго розмовляли, здавалося я знала його багато років. Я почала відчувати себе молодше. Артур запросив мене на побачення. Одне, друге, третє і так між нами розгорівся вогник почуттів.

Мене почала мучити совість, адже крім покійного чоловіка я так і не полюбила, а що якщо ці стосунки скривдять мою пам’ять про нього, а що скаже дочка…

Та через два місяці я розгублена стояла перед Артуром. Він зробив мені пропозицію і хотів, щоб ми жили разом. Мені тоді важко було підібрати якісь слова, час ніби зупинився. Але я розуміла, що закохалася у нього.

Тим більше я знайшла підтримку у своїй подрузі, яка влучно нагадала, що у нас одне життя і слід його прожити так, як нам хочеться. І я прийняла пропозицію Артура. Тепер стояло питання, як у всьому зізнатися дочці.

– Не хвилюйся, вона ж уже доросла у тебе! – підтримував мене коханий. – Ти добряче її виручила, тож тепер пора пожити для себе. Тим більше я живу поруч, зможемо часто ходити до них у гості чи брати внуків до себе!

Та Марго такій новині зовсім не зраділа. Її й так дратувало, що я все частіше проводжу час не вдома і коли зрозуміла, що я з’їду назовсім, то аж розлютилася. Я б теж була роздратованою, адже тепер по приходу додому на плиті не було свіжого супу чи котлет, які готувала я.

– Ти вже зовсім забула про внучку! – видала мені в кінці Марго.

Але це не так, я дарую дітям свою любов точно так само, як і до знайомства з Артуром. Я просто втомилась бути на побігушках у когось, хочеться спокійної старості поруч з цікавою і тепер близькою людиною.

Я таки зібрала свої речі і переїхала до чоловіка. Дочка перестала дзвонити і від мене трубки не бере. Я не знаю, що робити, але благати на колінах про вибачення не стану. Та і за що мені просити вибачення? Адже тепер вона з чоловіком твердо стоїть на ногах, можуть дозволити собі няню чи приватний садочок!

І хто тут не правий? Думаєте дочка одумається?