“Я їсти хочу. А мамка, мамка спить, я вчора її будив-будив вранці, вона не прокинулася, сьогодні вранці теж спить, а я їсти хочу” – розмазуючи брудними кулачками сльози, плакав син двірнички

Десять років тому я тільки переїхала в маленьке провінційне містечко зі столичного мегаполісу. Люди тут були якісь абсолютно інші. З одного боку, вони знали одне одного і постійно брехали про те, у кого що сталося, з іншого – панував якась байдужість.

Йшла я якось у дворі багатоквартирного будинку. Дивлюся, сидить неподалік від майданчика зі сміттєвим контейнером хлопчисько, брудненький такий, худенький. Сидить і схлипує. Люди проходять повз, ніхто не звертає на це хлопя уваги. А на вигляд йому років чотири – п’ять, не більше. Ну не нормально це, коли дитина цього віку сама на вулиці. Джерело

Я вирішила підійти і дізнатися, що трапилося. Проходячи повз під’їзди, запитала у бабусь:

 

– Ви не знаєте чий це хлопчик і чому він плаче?

– Це двірнички Вовка. Вона, напевно, n’яна, двері замкнула, а він додому потрапити не може.

Так відмахнулися від мене бабульки і продовжили свою розмову про якусь сусідку, яка вчора з новим кавалером перед ними в під’їзд зайшла.

Я підійшла до хлопчика, присіла поруч з ним на бордюр і запитала:

– Ти Вова?

– Так, – неохоче відповів він.

– Вово, у тебе щось сталося? Чому ти плачеш?

– Я їсти хочу … А мамка, мамка спить, я вчора її будив-будив вранці, вона не прокинулася, сьогодні вранці теж спить, а я їсти хочу.

Вовка залився сльозами і притулився до мене. Я обняла хлопчика і задумалася про те, що не може ж людина так довго спати.

– Вово, а що мама вчора весь день не вставала з ліжка?

– Ні. І вночі теж ні.

Потрібно було терміново бити тривогу, з жінкою щось сталося. Але спочатку я вирішила погодувати Вовку.

– Вово, сиди тут, не йди. Я зараз добіжу до магазину і принесу тобі що-небудь поїсти.

Хлопчик кивнув і продовжував схлипувати.

Я швидко пішла в міні-маркет через дорогу, купила молока, хліба і ковбаси. Вовка був на місці, коли я повернулася. Він так жадібно кусав непорізану ковбасу, що я навіть злякалася.

– А тепер підемо, розбудимо і погодуємо твою маму.

Вова взяв мене за руку і повів додому. Двері в квартиру були не замкнені. Жінка лежала на ліжку, обличчям до стіни. Я доторкнулася до її руки, вона була холодною, як я і передбачала … Я викликала «швидку» і поліцію.

Медики припустили, що це був інфapкт, жінка нічого не відчула, все сталося уві сні, дня два-три тому.

Вовку забрали до притулку. Кілька днів я не могла ні спати, ні їсти, все думала про цього нещасного хлопчика. Два дня в квартирі з … навіть язик не повертається говорити про це, добре хоч він нічого не зрозумів тоді. Добре, що двері були незамкнені, і він зміг вийти! Чому ніхто не звернув уваги на маленьку дитину на вулиці? Чому жінку не почали шукати на роботі?

Я оформила опіку. Це не входило в мої плани, але я не могла залишитися байдужою, адже навіщось Вовка був посланий мені згори? Або я йому? Неважливо.

Зараз мій прийомний син закінчив уже дев’ять класів, причому на одні п’ятірки! Планує йти в десятий, вже заздалегідь готується до іспитів, щоб потім піти в інститут. Вова хоче бути лікарем, каже, що буде рятувати людей.