Я зустріну тебе колись, в іншу осінь, уже посивілу…
Колись вона йому писала вірші. Тепер він їй пише есемески з війни. Короткі. Бажані. «У мене все добре». І тривожний світ стає для неї затишнішим.
Вона його так кохала. Дихала ним. Жила. З неї дивувалися, коли в Олексія з’явилася інша любов. Забудь, радили. Але Ярослава, Яся, так її кликали, знала: Олексій – її доля.
Він більше року зустрічався з Ясею. А поцілував лише раз. І цей поцілунок… Що в нім було? Пристрасть? Магія? Покара?..
«Може, я буду любити іншого,
Та кохатиму лиш тебе», – писала Яся у своєму вірші.
– Ясю, Олексієві батьки – матеріалісти. Їм потрібна багата невістка, – напучувала дівчину двоюрідна сестра. – Вони про тебе плітки розпускають. Наше містечко – невелике. Зіпсувати репутацію легко.
– Любцю, серцю не накажеш…
…Олексій не прийшов на побачення. Присмеркло. Яся чекала. Осінь щось знала. Віяла холодом. Невеличкий міський парк опустів. На простудженому небі з’явилися перші зорі. Дівчина поверталася додому…
«Я зустріну тебе колись, десь у іншім житті,
В іншу осінь,
Можливо, уже посивілу», – написала тоді.
Невдовзі подалася з маленького містечка. У її валізі були необхідні речі й кохання до Олексія.
…Він побрався з Наталкою. Вона йому подобалась. А ще більше його батькам, бо з багатої родини.
…Олексій займався бізнесом, накопичував добро. І возив дружину по лікарях та знахарях. Уже двоє дітей не виносила. А він мріяв про сина. Як він мріяв про сина! Про вродливого, розумного хлопця, який колись перейме його справу. Він навчить своє чадо тонкощам бізнесу. Навчить робити гроші… Але дитя не хотіло з’являтися на світ. Можливо, не подобалась доля, яку готував батько…
…Яся осіла в обласному центрі. Навчалася і працювала, жила в гуртожитку. Сумувала за батьками. За своїм містечком. За коханням, яке полетіло у вирій разом із осінніми перелітними птахами…
«Повертайся, коли холодно стане у серці,
Коли доля підріже крило…», – написала Яся на клаптику паперу.
Їі вірші були недомовлені, незавершені. Як почуття…
…- Я кохаю тебе, – зізнався Ясі Володимир.
– Думала, ми лише друзі.
Володя був місцевий. Його батьки працювали археологами. Він вивчав історію. Як і Яся. Але вона вчилася заочно. Володя виш уже закінчив. Влаштувався на роботу в обласний музей.
Яся зізналася: в її житті уже є кохання. Недосяжне, щоправда. Але тліюче.
– Це все романтика, – мовив на те Володя. – Таке трапляється з дівчатами, які пишуть вірші.
– Може, й так. А, може, ні.
Вона знала, якщо вийде заміж за Володю, все одно писатиме вірші іншому.
…Яся з чоловіком часто приїжджали в гості до її батьків. Володя любив це маленьке затишне містечко. Колись його матір тут була з археологічною експедицією. Розповідала про цікаві стародавні знахідки.
Володя – чудовий чоловік. У них народився син. Радослав. Старе слов’янське ім’я синові вибрав чоловік. Воно означає «радіти славі» або «радити чи сприяти славі». Володимир вірив: син виросте гідний цього імені.
…Володі не стало, коли син закінчував школу.
– Ти втратила найкращого чоловіка у світі, – сказала Ясі подруга Люда.
– Я втратила найкращого друга у світі.
– Ти не кохала Володю?
– Я любила його.
…Олексій уже перестав мріяти про сина. Лікарі винесли вердикт: не виносить дружина дитини. Він був не проти взяти хлопчика з сиротинця. Але Наталка сказала категоричне «ні».
– То для кого ми буде жити? – запитав.
– Для себе.
– А все це добро?..
– Грошей багато не буває.
Олексій глянув на дружину іншими очима. Чи кохав її тепер?..
…Радослав хотів стати лікарем. Бажання виникло після батькової смерті. Хлопець любив батька. Вирішив: якщо не врятували його дорогу людину, він, можливо, зможе врятувати чиїхось батька чи матір.
Радослав вивчився. Знайшов роботу.
– Одружуватися тобі треба, сину, – казала Яся.
– Ще не зустрів пацієнтку, в яку б закохався, – віджартовувався. – До речі, мамо, кому ти пишеш вірші? Я знайшов їх. Прочитав. Вибач.
– Своїй молодості пишу.
– Як ім’я тієї «молодості»? Я його знаю?
– Ні.
– Зустріти б дівчину, яка мені буде писати такі вірші.
– Та ні, ліпше кохання зустріти. А вірші… Їх часто пишуть через втрати, біль… Це – минуле, яке не минає. І майбутнє без майбутнього…
…Наталка під час відпочинку познайомилася з молодшим за себе чоловіком. Закохалася. Не стала нічого приховувати від Олексія. Попросила розлучення і частину в бізнесі.
– Можна й грішми, – сказала. – Я більше не хочу жити в цьому містечку. Ми з Валерієм вирішити оселитися в його місті.
– Не роби дурниць, Наталю. Він звичайнісінький альфонс.
– А що нас із тобою тримає? Діти, яких нема? Ти пропадаєш зранку до ночі на роботі.
– Зате ти живеш у достатку. Нічим не переймаєшся. Зарплату лише на косметику тратиш.
– Виявляється, цього буває мало.
– Не роби дурниць.
– Не зупиняй мене.
Олексій відпустив дружину.
…Війна усіх застала зненацька. Навесні Олексій подався на фронт. Дехто пробував відмовити, мовляв, чого поспішаєш, якщо поки не кличуть.
– За мною нема кому плакати, крім батьків, – відрізав.
…Одного літнього дня Радослав сказав Ясі:
– Мамо, на війні потрібні лікарі. І я…
– Ні, сину, ні… Ти ж єдиний у мене. Найрідніша, найдорожча душа.
– Так, мамо… Тато гордився б мною. Він завжди казав, аби я був гідний своєму імені. «Радіти, сприяти славі». Я буду сприяти перемозі, радіти врятованому життю. Я повинен бути там…
…Олексієві зачепило руку. Молодий лікар перев’язав, пожартував. Він був схожим на когось забутого, чи, може, здалося.
– Звідки ви? – запитав лікаря.
Той відповів.
– То ми земляки з вами. А я з містечка…
– Буває ж таке. Там народилася моя мама. Мама Яся.
– Здається, я знаю її. Колись так і не дійшов на побачення з тією дівчиною.
– То це вам вона все життя пише вірші.
– ???
Олексій попросив номер телефону Ясі.
– Хочу подякувати вашій мамі за сина. Кажуть, ви хороший лікар.
Він декілька днів набирався сміливості зателефонувати їй. І нарешті…
– Привіт, Ясю. Це – Олексій. Пам’ятаєш мене? Твій син… Дякую за Радомира. Радомира Володимировича. Він допоміг мені. Багатьом нам. І вибач за те, минуле.
– У тебе все добре, Олексію? Бережи себе.
– Можна, я телефонуватиму тобі?
– А дружина?
– Пішла до іншого. А як ти? Чоловік?
– Пішов на Небеса.
…Ясі телефонували та писали есемески двоє чоловіків, яких вона любила, чекала, за яких молилася.
«На жовтім листку я напишу листи
І відправлю їх з вітром туди,
Де осінь сивіє від болю й війни…
Де син, і де ти…»
Олексій знав: повернеться до цієї жінки. Перепрошуватиме. Він міг би бути з нею щасливим. І ще може. Напевно, може. Мусить пройти пекло війни. Вижити. Головне – вижити…
Яся перебирала свої папери. На очі потрапив недописаний вірш:
«Я зустріну тебе десь у іншім житті,
В іншу осінь,
Можливо, уже посивілу.
Чи впізнає мене?
Чи впізнаю тебе?..»
